Розділ 25

Фура на помірній швидкості їхала автострадою в бік Лодзі. Небо вже почало тьмяніти, день добігав кінця. Лодзі зустріла їх стримано, по-діловому. Промислові квартали з довгими цегляними будівлями, складами, логістичними центрами. Високі крани, широкі розв’язки, нескінченні ряди вантажівок. Лодзі – це те місто, яке жило за власним графіком, де все було розписано наперед.

Ігор звернув на територію логістичного центру, який був повністю освітлений яскравим світлом ліхтарів, а по периметру були встановлені камери спостереження, шлагбауми, ходила охорона.

— Сьогодні вже не будуть вивантажувати, — повідомив він Дарині. — Зараз здам фуру під охорону, а потім зможу провести тебе до сестри.

— Ігорю… — Дарина повернулася до нього, зробила паузу. — Я… не встигла  тобі сказати. Моя сестра не в самій Лодзі живе. Вона в селі, тобто за містом... у провінції живе. Десь хвилин сорок звідси. Вибач, що тільки зараз про це згадала.

— Це нічого не міняє, — спокійно відповів Ігор. І навіть зрадів про себе, що вона ще трохи побуде поруч. — Отож план такий… цю ніч ми ще проведемо разом, а завтра, коли я звільнюся, відвезу тебе… поїдемо на автобусі.

— Ти й так багато для мене зробив… я далі вже сама, - Дарина натягнуто усміхнулася.

Ігор одразу похитав головою.

— Саму я тебе ніяк не відпущу, — заперечив він. — Я буду спокійний тільки тоді, коли сам довезу тебе до місця і переконаюся, що ти будеш у безпеці. А вже потім… попрощаємося.

— Добре, — Дарина не стала наполягати, бо насправді була зовсім не проти.

— Зараз припаркуємося…

Ігор повільно завів фуру між рівними рядами вантажівок. Заглушив двигун. Вони вийшли з кабіни, забравши з собою особисті речі. Ігор обійшов фуру, перевірив пломбу на причепі й узяв теку з документами. Пішов до охоронного пункту, а Дарина залишилася зовні — сіла на лавку біля будівлі. Їй не хотілося заходити до приміщення, хотілося подихати свіжим повітрям.

Ігор не став  затримуватися, і вже за кілька хвилин уладнав усі справи. Наостанок йому сказали, що вивантаження буде зранку, о шостій тридцять. До того часу він був вільний. Ігор подякував та вийшов з будівлі. Дарина одразу підвелася й підійшла до нього.

— Все гаразд? — запитала.

— Так. До ранку я вільний.

— І… що далі?

— Компанія зняла мені квартиру, адресу скинули повідомленням, — відповів він. — Зараз гляну в навігаторі, як туди дістатися.

Він дістав смартфон, провів пальцем по екрану.

— Тут недалеко. Хвилин двадцять пішки. Максимум — пів години.

— А як довго ти взагалі будеш у Польщі? — несподівано поцікавилася Дарина.

Ігор не відразу відповів, ніби сам прислухався до цих слів.

— Десь два тижні. Такий простій.

Вона підвела очі й усміхнулася. Її настрій помітно покращав — і він це відчув.

— Ну що, підемо? — Дарина взяла свою сумку.

— Я понесу, — Ігор одразу забрав її в неї. — Взагалі-то можна й таксі викликати…

— Не варто, — відразу заперечила вона. — Пройдемося. Ми й так цілими днями їхали, сиділи. Може десь по дорозі зайдемо в нічне кафе, поїмо. А потім уже — на квартиру. Як тобі?

— Гарна ідея, — погодився він.

Вони йшли неочікувано мовчки. Крок у крок, але кожен — у своїх думках. На вулиці вже зовсім стемніло, повітря стало прохолоднішим. Вулиці міста були майже порожніми, тихими. Лише зрідка мимо проїжджали автівка чи поспішав самотній перехожий. І цей нічний спокій тільки підкреслював те, що вони обоє переживали і не наважувалися сказати вголос. Сказати про те, що не хотіли, аби їхня спільна поїздка закінчувалася. Хотіли розтягнути її, побути поруч якомога довше.

Дарина зловила себе на думці, що за ці дні Ігор став для неї… небезпечно близьким. Не просто чоловіком, який опинився поруч, простягнув руку допомоги, а іншим. Тим, у кому вона раптом побачила те, чого їй так бракувало: спокійну силу, впевненість, внутрішню гідність, уважність до неї.

І це лякало. Бо разом із цим приходило інше — тілесне бажання, глибше, чесніше за будь-які слова. Її тягнуло до нього. До його присутності, до його голосу, до того, як він дивився на неї. І бачив більше, ніж вона дозволяла іншим. Хотілося підійти до нього ближче. Настільки, щоб відчути тепло його тіла, доторкнутися, притиснутися — і на мить забути про все. Сховатися в його обіймах. Не думати. Не стримуватися. І саме це й було найнебезпечнішим.

Вона знала: достатньо одного кроку назустріч, одного погляду, що затримається довше, ніж треба — і ця тонка межа зникне. Все стане надто реальним, надто відвертим. Та вона не мала на це жодного права. Тому мовчала. І йшла поруч тримаючи в собі більше, ніж могла дозволити сказати вголос.

Ігор теж ледь сповільнював крок, ніби підлаштовуючись під неї, хоча вона й так не відставала. Це було майже непомітно — інстинктивно, як бажання ще трохи затримати цей шлях, розтягнути кілька останніх хвилин поруч із нею. Він думав про те саме — про кінець цієї дороги, який підступно наближався. Про те, що ця випадкова поїздка стала чимось значно більшим, ніж мала бути.

Поруч із нею було легко. Занадто легко, як для чужої жінки. Він краєм ока ловив її рухи — як вона йде, як поправляє волосся, як іноді трохи стишує крок, ніби теж не хоче поспішати. І щоразу відчував, як щось усередині напружується, відгукується на ці дрібниці сильніше, ніж мало б.

Її краса майже повністю затягнула його і тепер, не відпускає. Він дивиться на неї довше, ніж слід. Запам’ятовував. Відчував. Його тягнуло до неї, як до жінки. Хотілося доторкнутися. Притягнути ближче. Переконатися, що вона така ж… прекрасна, як і здається. Що вона справжня — не тільки в словах, а й у цьому мовчанні між ними.

І саме це змушувало тримати дистанцію. Бо добре розумів: варто лише дозволити собі трохи більше — і назад дороги вже не буде. Один зайвий рух, один дотик, що затримається довше, ніж потрібно — і все зміниться. А він не мав на це права. Тому йшов поруч, стримуючи себе в кожному кроці, в кожному погляді. Наче тримав у руках щось крихке й небезпечне водночас — і знав, що варто лише послабити контроль, як це вислизне і розіб’ється.