Розділ 24

-- Ти впевнена, що бачила саме Степана? – Ігор чомусь не кінця їй вірив.

— Я помітила його ще в залі, — Дарина говорила швидко.— Він шукав мене… він прийшов за мною… він про все здогадався.

Вона ковтнула повітря.

— Я прагнула не затримуватися, не озиратися, дивитися лише вперед, щоб тільки б не зустрітися з ним поглядом. Бо якби Степан мене побачив — він би не відпустив. Силою забрав би назад. А може спочатку… побив, а вже потім би потягнув за собою і ніхто б мені не допоміг. І ти б ні про що не дізнався.

Дарина на мить замовкла. Ігор хотів ще запитати, але не встиг.

— Коли я відійшла від віконця, я відчула, як у спину ніби вперся його погляд. Я боялася повернути голову. Боялася, що він впізнає мене по ході, по спині... Я йшла крадькома, повільно, у мене тремтіли ноги, я молилася… — вона знову видихнула. -- Мені вдалося… пройти непомітно… я врятувалася від нього…

Саме в цей час попереду показався польський пункт пропуску. Після українського боку він виглядав інакше — більш стримано й майже холодно. Рівніший асфальт, чіткіша розмітка, білі павільйони з великими вікнами. Над смугами горіли електронні сигнали, камери на стовпах. Тут було аж занадто тихо, аж занадто напружено. Ігор став у чергу за іншими фурами й заглушив двигун.

— Усе буде добре, — сказав він, більше для неї, ніж був певен сам.

Ще мить... і не стримався. Нахилився вбік, обережно поклав долоню їй на спину. Без різких рухів притягнув ближче. Вона майже непомітно здригнулася, але не відштовхнула його. Навпаки — одразу притулилася у відповідь. Її подих ще був уривчастий, схвильований.

— Уже все позаду, — додав Ігор. —Степан тебе не помітив.

Ігор відчував, як поступово її тіло розслабляється, як відступає напруга. Йому хотілося обіймати її довше. Захистити — від страху, від спогадів, від усього, що ще тремтіло в ній. Але думки не відпускали. Чи справді вона бачила Степана? Чи це тільки страх домалював знайоме обличчя? Бо Степан на вантажному кордоні це малоймовірно, майже нереально. Він не міг опинитися тут випадково. Ігор стиснув зуби. Або міг. По роботі. Або вже підозрює. Перевіряє. Шукає. Але тоді — занадто швидко. Він би не встиг. Хіба що їхав без зупинок усю ніч… Ні, ще раз ні. Забагато збігів.

Ігор нахмурився, намагаючись відкинути цю думку. Швидше за все — їй здалося. Бо якби Степан справді щось запідозрив — діяв би інакше. Телефонував, погрожував, вимагав…. Він пригорнув її до себе міцніше, як жінку, яка віднині йому небайдужа. І яку він готовий захищати за будь-яку ціну принаймні поки вона поруч з ним.

— Дарино, я хочу, щоб ти почула мене, — сказав він твердо. — Навіть якщо Степан був там… то тепер ти не сама. Я тебе не віддам йому. Чуєш?

Вона не відповіла одразу. Лише ледь чутно зітхнула й Ігор зрозумів, що вона довіряє йому. Вірить до кінця. Вантажівки, що стояли попереду рушили. Ігор випустив Дарину з обіймів, завів двигун, поїхав слідом.

--  Поляки не повинні нічого запідозрити. Нам варто опанувати себе і виглядати спокійно, - він вирівняв кермо.

-- Добре, я зрозуміла…

Ігор зупинився за вказівкою, заглушив двигун і вийшов з кабіни. Подав документи мовчки. Польський митник почав перегортав папери повільно, з тією уважністю, яка одразу насторожує. Палець зупинився на CMR. Він підвів очі — не на Ігоря, а  у глиб кабіни.

— Pasażer? — коротко запитав він, ніби між іншим.

— Так, - кивнув Ігор.

— У документах пасажир не зазначений, - митник ледь помітно насупився.

Запанувала напружена пауза. Було навіть чути, як б'ється власне серце. Дарина сиділа рівно, руки складені на колінах. Обличчя спокійне — майже. Вона дивилася не на митника, а трохи нижче, повз нього, як людина, якій нема чого приховувати. Усміхатися не намагалася — знала, що це лише зашкодить.

— Хто вона вам? -- тепер митник пронизливо дивився прямо на Ігоря.

— Знайома, — відповів той одразу. — Їде зі мною до Польщі. У неї свої документи.

Митник нічого не сказав. Ще раз глянув у кабіну, довше. Наче звіряв не слова — а реакції.

— Proszę wysiąść. Dokumenty.

— Так, -- Дарина кивнула раніше, ніж усвідомила це.

Швидко взяла свій паспорт і спустилася з кабіни, підійшла до митника. Ноги тремтіли, але крок не збився. Подала паспорт.

— Будь ласка.

Митник взяв паспорт не поспішаючи. Перегорнув сторінку. Ще одну.

— Куди їдете?

— До родичів. На кілька днів.

— Куди саме?

Знову — пауза. Ледь відчутна, але була. Дарина назвала місто. Коротко, нічого лишнього. Митник підняв на неї очі. Затримав їх на ній на секунду довше, ніж потрібно. Ніби перевіряв, чи не відвернеться. Не відвернулася. Він закрив паспорт і повернувся до Ігоря.

— Чому пасажир не зазначений у маршрутному листі?

Ігор злегка знизав плечима. Рух вийшов надто рівним, майже автоматичним — але без поспіху.

— Я її вже перед кордоном підібрав. У Львові. Знайома. Попросила підвезти.

Митник мовчав. Цього разу пауза затягнулася. Він дивився на Ігоря так, ніби чекав, що той сам щось додасть. Виправиться. Заплутається. Ігор мовчав.

— Вантаж відкривали? — раптом запитав митник.

— Ні.

Коротка тиша. Погляд — знову на Дарину. Потім на документи. Потім — кудись убік, де стояла рація. На мить здалося, що він зараз потягнеться до неї, доповість старшому. Але… не потягнувся. Штамп ліг у паспорт різко. Сухий звук різонув тишу. Ще один — у документи Ігоря.

— Możecie jechać, - митник повернув папери, вже без зайвого погляду.

Ігор подякував коротко, без полегшення в голосі. Разом з Дариною повернулися до кабіни. Лише коли фура рушила й митниця почала віддалятися, обидва відчули, як напруга повільно відпускає і разом з нею і той тиск, що тримався усі ці дні.

— Ми в Польщі… а Степана тут точно немає, — Ігор хотів її заспокоїти, не відводячи погляду від дороги.

Дарина не відповіла одразу. Вона вдивлялася у вікно так ніби хотіла переконатися, що вони дійсно їдуть Польщею. Обабіч тягнулися поля, розділені живоплотами й вузькими ґрунтовими дорогами. Де-не-де виднілися невеликі будинки з червоними дахами, акуратні подвір’я, поодинокі вітряки. Пейзаж був спокійний, стриманий — і це насправді була Польща.