Розділ 22

Не встиг Ігор зачинити дверцята кабіни, як до нього одразу підійшли троє чоловіків. Без метушні, самовпевнено і водночас нахабно. Один із них був кремезний, широкоплечий, у темній куртці, з важким поглядом людини, звиклої наказувати. Другий — худий, з різкими рисами обличчя, який нервово стискав щелепи й постійно озирався навкруги, перевіряв периметр. Третій — невисокий, але міцний, похмурий, із холодними очима, в яких не було ні цікавості, ні злості — лише порожня зосередженість.

— Відчиняй фуру, — наказав кремезний спокійним, майже буденним тоном. — І поїдеш далі. Без проблем.

Ігор одразу зрозумів: це не рекетири. Не ті, хто шукають легкі гроші. Їх не цікавить ні він, ні машина. Їм був потрібен вантаж — і вже точно не побутова техніка. Ігор відчув це інстинктивно. Надто злагоджено вони діяли, не перемикалися на інші фури — весь час трималися саме його. Наполегливо, продумано і встигли наздогнати саме тут, за кількадесят кілометрів до кордону, поки він не виїхав з країни. І тепер вимагають відчинити фуру.

Виходить, те, що він віз «у додачу», було ціннішим за техніку. Щось заховане між коробками, добре замасковане. Щось таке, заради чого варто було так ризикувати. Ігор не здогадувався, що саме це могло бути. Але знав інше — він не має права це віддати. Його завдання — довести вантаж до місця призначення за будь-яких умов. Тому він випрямився й подивився прямо на чоловіків.

— Фура опечатана, — рівно сказав. — Я не маю права її відчиняти. За це — кримінальна відповідальність.

Він зробив коротку паузу й додав уже твердіше:

— Тому вибачте, хлопці, але прошу звільнити дорогу.

На кілька секунд між ними зависла напружена тиша. Той що худий нервово засміявся, але відразу замовк поглянувши на своїх напарників, які так і не видали жодних емоцій.

— А я сказав — відчиняй, — процідив кремезний та виплюнув жуйку просто під ноги й рушив у наступ.

Відстань між ними миттєво скоротилася, і Ігор зрозумів: бійки не уникнути. Вони не з тих, хто відступає через слова. Усередині зібралася холодна рішучість. Тіло ще пам’ятало кожен бойовий прийом. Але… першим ударив кремезний — кулаком просто в щелепу. Ігор не встиг ухилитися. Світ на мить хитнувся, у роті з’явився присмак крові. Він відступив на пів кроку — і одразу відповів: різко, знизу, у сонячне сплетіння. Кремезний захрипів, зігнувся і проричав:

— Тримайте його!

Ті двоє відразу накинулися на Ігоря — один справа, другий зліва. Та Ігор перехопив руку худого, ривком вивернув зап’ястя. Почувся сухий хрускіт. Крик. У ту ж мить невисокий завдав удару ззаду — в спину. Біль різонув так, що перехопило подих. Але Ігор не розгубився і вдарив ліктем назад, майже навмання. Влучив. Той застогнав. А далі… рухався вже на автоматі, рахуючи секунди. Один із нападників звалився на асфальт. Другий відскочив убік, стискаючи руку. Кремезний спробував підвестися, але не зміг.

— Ти ще пошкодуєш… — прошипів один із них.

— Дивись, щоб ти не пошкодував, — відрізав Ігор.

— Ігорю! — раптом пролунав крик із кабіни.

Дарина не витримала й відчинила дверцята фури. Перелякано, але рішуче, простягнула йому руку.

— Швидко! Сюди!

Ігор не став сперечатися, хоча ще хвилину тому наказував їй за жодних обставин не висовуватися. Він ухопився за її долоню, відштовхнувся ногою від асфальту й ривком підтягнувся в кабіну. Дарина допомогла йому залізти на сидіння.

— Ти як? Вони тебе не поранили? — запитала схвильовано вона.

— Зі мною все добре, — хрипко відповів Ігор, уже намацуючи ключ запалювання.

Двигун загуркотів не одразу, але за мить фура здригнулася й ожила. Ігор витер тильною стороною долоні кров із розбитої губи й кинув погляд у вікно. Нападники підіймалися з асфальту — поспіхом, розлючено, вже без удаваного спокою. Той, що невисокий з холодними очима різко дістав пістолет. Метал блиснув у світлі дня. Рука піднялася — дуло вперлося просто в лобове скло. Ігор зрозумів, що цей не буде лякати — він стрілятиме.

— Пригнися! — кинув Дарині й втиснув педаль газу в підлогу.

Фура рвонула вперед важко, з надривним ревом двигуна. Чоловіки відскочили в різні боки. Той із пістолетом натиснув на гачок — і в ту ж мить перечепився. Постріл пішов криво: куля свиснула повз кабіну. Ігор різко перевів увагу на позашляховик, що стояв попереду перекриваючи дорогу.

— Боже мій… — прошептала Дарина, вчепившись у сидіння.

Він навіть не намагався гальмувати. Фура щосили врізалася в позашляховик і буквально відштовхнула його вбік. Машину розвернуло, вона з’їхала з дороги, скрегочучи бампером по асфальту. Кілька секунд — і шлях попереду звільнився.

Фура вирвалася вперед, набираючи швидкість, залишаючи позаду хаос, прокльони й розбиту техніку. Ігор міцно стискав кермо, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. У дзеркалі заднього виду він бачив, як уцілілий позашляховик, той, що стояв позаду, рвонув навздогін.

— Вони наздоганяють… — Дарина виглянула з бокового вікна.

— Не виглядай! Вони можуть знову стріляти! — крикнув їй Ігор.

Він додав газу. Стрілка спідометра поповзла вгору. Позашляховик не відставав — тримав дистанцію. Скло на боковому вікні опустилося, і звідти висунулась рука з пістолетом. Секунда — і знову пролунав постріл. Куля вдарила в асфальт під колесами фури, висікла іскри.

Ігор рвучко повів кермо вправо, потім вліво. Фура пішла хитко, важко, але слухняно. Пролунали ще постріли — бандити намагалися влучити в шини. Дарина скрикнула й втиснулася в сидіння, закривши голову руками.

— Тримайся! — вигукнув Ігор, не зводячи очей із дороги.

Він вів фуру ривками — змінюючи траєкторію, змушуючи стрільця збиватися з прицілу. Попереду виринув крутий, небезпечний поворот. Ігор не став гальмувати — лише трохи скинув швидкість і вивернув кермо, намагаючись втримати важку машину на трасі. Фуру занесло, але він вирівняв її в останню мить. Назустріч промчали дві легкові, сигналячи й різко відходячи вбік, рятуючись від некерованого потоку.