Розділ 21

Зранку вони прокинулися майже одночасно. Швидко привели себе до ладу, випили кави й виїхали зі стоянки слідом за іншими фурами. Ігор одразу зосередився на дорозі, намагаючись загубитися в потоці вантажівок. Його погляд раз у раз ковзав між трасою і дзеркалами — перевіряв, чи не з’явився позаду чорний позашляховик, чи не вистежив їх. Поки що все було чисто, і напруга поступово відпускала. Він навіть дозволив собі трохи розслабитися й спокійніше вести фуру. З’явилася надія, що план спрацював. Уже сьогодні, десь по обіді, вони мали дістатися кордону й пройти митницю. І тоді їх навряд чи ще переслідуватимуть, але… усе можливо.

Дарина теж була в доброму настрої. Переконавшись, що Степан не стежить за нею, вперше за довгий час відчула себе у безпеці. Її голос пожвавішав, у ньому з’явилася легкість. Вона розповідала Ігореві про своє захоплення — як любить створювати м’які іграшки: Про тканини, які шукає на блошиних ринках, про очі з ґудзиків і про те, як кожній іграшці прагне надати особливого  характеру. Він слухав уважно, ловлячи себе на тому, що йому приємно впізнавати її краще.

Задзвонив смартфон. Ігор глянув на екран — Олена. Відповів одразу, але автоматично зменшив гучність і ледь помітно відвернувся до бокового вікна.

— Слухаю…

— Привіт… — голос Олени був стурбований. — Ти як?

— Нормально, — відповів поспіхом, без зайвих слів. — У дорозі. Все, як завжди.

Він краєм ока глянув на Дарину. Та мовчки дивилася вперед, з розумінням, що повинна сидіти тихо. Бо про те, що вона їде разом з ним не знав ніхто, навіть його дружина.

— Мені здалося, чи ти на мене ображаєшся? — після короткої паузи запитала Олена.

— Та… ні. Тобі здалося. Олено, все нормально. Чесно.

-- Тоді чому ми з тобою якось не по-людськи розпрощалися. Ігорю, я відчуваю, що ти тримаєш на мене образу. Я цілий день ходила сама не своя і вночі погано спала.

-- Не вигадуй, - Ігор говорив рівно, обережно добираючи слова. Не хотів сказати зайвого, щоб Олена не здогадалася, що щось не так. Не зрозуміла по інтонації.

— Ти якийсь… напружений, — підозріло додала вона. — Все точно добре?

Ігор ковтнув. На мить у грудях стисло.

— Звісно… усе добре. Просто… дорога не те місце де можна розслабитися, — відповів він і спробував усміхнутися, хоча вона цього не бачила.

Запанувала на кілька секунд тиша.

— Я… сумую, — майже прошептала вона. — Дуже хотіла почути твій голос.

Ці слова вдарили болючіше, ніж очікував. Він теж сумував. Але зараз не міг дозволити собі у цьому зізнатися. І тим паче сказати Олені ці прості слова -- я сумую за тобою. Спогад про її зраду, який миттєво спалахнув у його пам'яті, не давав цього зробити. Вона обманювала його… але й він тепер був не до кінця відвертий з нею. Принаймні зараз.

— Я тобі ще подзвоню, добре? — сказав він наостанок м’яко.

— Добре… бережи себе.

— І ти…

Ігор відклав смартфон і кілька секунд дивився на дорогу, не кліпаючи. Усередині лишилося дивне відчуття — ніби на мить побував удома — і від цього ще глибше відчулося, як сильно він кохає Олену і як багато вона для нього важить. Він глянув на Дарину. Вона вже нічого не розповідала — лише мовчала. Її щойно жвавий настрій зник, плечі ледь напружилися, дихання збилося. Ремінь безпеки раптово почав тиснути на груди, і вона машинально взялася його поправляти, хоча насправді справа була зовсім не в ньому.

Ігор розумів її без слів. Розумів, що її засмутила не сама розмова — не його дружина і не чужі почуття. Її боліло інше: усвідомлення, що власна сім’я руйнується. Бо їй самій більше нікому було телефонувати. І нікуди повертатися. Дім, який мав бути безпечним місцем, перетворився на пастку, а чоловік, якому вона довіряла, став загрозою. Зруйнувалося особисте життя, з'явився страх залишитися самій і навіть сором за свій вибір. І водночас ще була надія, яку вона не готова повністю відпустити, хоча вже знала: назад дороги немає. І не зважаючи на це у його очах Дарина не була слабкою — навпаки, її тримала внутрішня гідність.

Ігор звернув ліворуч у бік митниці, відокремившись від колони фур, що потягнулася прямо. Хотів щось сказати — просте, втішне. Запевнити, що не все втрачено, що в неї ще є шанс заново збудувати своє нове життя. Уже відкрив рота, коли у дзеркалі заднього виду помітив знайомий чорний позашляховик.

Імпульсивно стиснув кермо міцніше. Напружився. У ньому спрацювало холодне, професійне відчуття небезпеки. Їх знову переслідували. Їм не вдалося відірватися. Додав швидкості, глянув на навігатор. Маршрут чітко показував напрямок. До митниці лишалося зовсім недалеко, ще кілометрів п’ятдесят. Усього п’ятдесят — і водночас ціла вічність. Бо ці кілометри треба було не просто проїхати, а буквально проскочити.

Фура їхала швидко, чорний позашляховик за ним. Переслідувачі трималися на одній і тій самій відстані — не наближалися й не відставали, не робили різких рухів. Просто їхали слідом. Кілометр за кілометром. Як тінь… від якої неможливо відірватися.

— Думай, що робити… — майже беззвучно промовив Ігор сам до себе.

Він змінив смугу, дотримуючись правил з надією хоч щось змінити. Але… позашляховик повторив те саме з тією ж неквапливою точністю, наполегливо тримаючись позаду. Ігор усвідомив: відірватися не вдасться — що б він не робив, вони все одно наздоженуть. Дарина теж бачила, що переслідувач повернувся. Та нічого не сказала — просто мовчки сиділа, стискаючи руки. Їй знову зробилося страшно.

І раптом… неочікувано з другорядної дороги попереду виринув ще один позашляховик. Різко, без жодного сигналу. Він впевнено пішов на перетин траси й перегородив шлях фурі. Ігор рвучко вдарив по гальмах. Машину повело вперед інерцією, кабіна важко клюнула носом, і фура зупинилася, залишивши до перекритої дороги всього кілька метрів. Зависла неприродна тиша. Лише глухий стукіт серця у скронях і металевий присмак у роті. Позаду підкотився перший позашляховик і зупинився, відрізаючи шлях назад. Тепер фура була затиснута між двома автівками.