Розділ 20

Усередині кабіни було затишно по-своєму. Ігор зашторив вікна темними фіранками й приглушив світло. Це чомусь створило атмосферу, віддалено схожу на романтичну. І якби не події, що привели їх сюди, можна було б повністю розслабитися й просто насолодитися спілкуванням та присутністю один з одним. Та натомість вони їли мовчки. Слів для розмови не знаходилося. Фрази обривалися, зависали в повітрі й гасли, так і не зірвавшись з вуст. Коли з їжею було покінчено, Ігор кивнув у бік спального місця.

— Лягай. Ти виснажена.

Дарина не стала заперечувати — одразу погодилася. Вона залізла на спальне місце, вляглася зручніше й підтягнула ковдру до підборіддя. Ігор же так і лишився сидіти попереду, на водійському сидінні.

— Раніше мені ще ніколи не доводилося спати в таких умовах, — озвалася Дарина. — Але я готова спати будь-де, аби тільки бути вільною… жити без страху… -- вона на мить запнулася й вже тихіше додала:— Коли поруч такий чоловік, як ти… мені нічого не страшно…

Та відразу схаменулася, ніби сама злякалася сказаного, і швидко додала:

— Вибач…

— Не треба просити вибачення, — поспішив відповісти Ігор. — Бо немає за що. Я радий…  дарувати тобі відчуття спокою й захищеності. Повір, усе буде добре.

— А той чорний позашляховик, що нас переслідував… — вона спробувала перевести розмову на іншу тему. — Що буде, якщо він знову з’явиться?

— Якщо чесно, я не знаю. Дарино, не думай про це зараз. Спробуй заснути, бо завтра тобі знадобляться сили, — у його голосі відчувалася турбота.

-- Добре…

Ігор прибрав лишнє й вмостився як міг: ліг упівоберта, поклавши голову на пасажирське сидіння, а ноги витягнув у прохід. Було незручно, але нічого. Він звик до незручностей. За хвилину у кабіні запанувала повна тиша. Було лише чути далекі звуки зі стоянки. Вони лежали поруч — на відстані витягнутої руки, кожен у своєму просторі. Без дотиків. Без зайвих думок. Дарина заснула майже одразу. Її дихання швидко стало рівним і глибоким. Виснаження взяло своє — надто багато страху й напруги за один день.

Ігор теж відчував втому — у тілі,  м’язах, у важких повіках, але сон не приходив. Йому давно був відомий цей стан. Робота в спецпідрозділі навчила не зважати на потреби тіла, коли ситуація вимагала світлої голови. Він міг не спати добу чи дві — і залишатися зібраним. Це була звичка, вироблена роками.

Його погляд мимоволі повернувся до спального місця. Дарина лежала на боці, трохи підтягнувши коліна; одна рука розслаблено сповзла з-під ковдри. По обличчю м'якими смугами ковзало світло ліхтарів, що просочувалося крізь фіранки, роблячи її риси ніжними, майже крихкими. Ігор затримав погляд на ній довше, ніж слід. У грудях піднялося дивне, несподіване тепло. Зловив знову себе на думці, що вона гарна. Не просто симпатична, а по-справжньому дуже приваблива жінка. Та, що притягує чоловічу увагу, викликає зацікавленість. Ця думка різонула його і він одразу ж відвів очі, стиснув щелепи. Ні. Він не має права так думати. І не буде. Повільно видихнув і втупився в темряву, заплющив очі.

Він одружений чоловік. Олена єдина жінка в його житті, яку він кохає глибоко і щиро. Не імпульсом, не захопленням, не коротким спалахом — а свідомо, з вибором прожити поруч усе життя. А те, що вона йому зраджує — лише ситуація, яка склалася через обставини, через непорозуміння. Він ніколи не хотів від неї йти до іншої жінки. Навіть тоді, коли життя підсовувало спокуси — різні, інколи дуже близькі, майже реальні. Він бачив їх, відчував, але щоразу знав, де проходить межа. І не переходив її не тому, що боявся, а тому, що не хотів. Не хотів зраджувати ні Олені, ні самому собі. Вірність для нього була не тільки принципом, а твердим рішенням.

Хоча… один випадок у його житті все ж був. Той, про який він згадував рідко й неохоче. Момент слабкості, коли втома, адреналін і внутрішня порожнеча наклалися одне на одне, і він не зміг встояти. Потім не раз про це шкодував, дорікав собі. Але не дозволив цим емоціям зруйнувати себе. Прийняв цю помилку, як частину свого шляху. Зробив висновки та відпустив. І вкотре переконався, що нічого важливішого в його житті немає, ніж його сім’я.

Ігор розплющив очі та ще раз глянув у бік спального місця — без сумнівів, без заборонених думок. Трохи здвинувся на бік згадуючи той єдиний раз, який і досі болів…

Тоді вони виконували завдання на кордоні. Спецпідрозділ ішов слідом за терористами — виснажені, знервовані, без сну кілька діб поспіль. Коли стемніло, стало зрозуміло: рухатися далі небезпечно. Вони змушені були заночувати в маленькому прикордонному селі, що розкинулося між полями й темними смугами лісу.

Його з напарником на ніч пустила до себе місцева жінка. Вона не була тією глянцевою красунею, яких показують у журналах. Її врода була іншою — справжньою, природною. Довга темна коса спадала на груди і була трохи розтріпана від роботи. Обличчя — відкрите, зі світлими очима, в яких не було ні хитрощів, ні страху. Руки — міцні, теплі, працьовиті. Вона рухалася впевнено й спокійно.

У її дворі ходила корова, у загороді — кури, гуси. У хаті відчувався запах сіна й теплого молока, змішаний з ароматом борщу, який вона поставила на стіл. Густий, домашній — такий, що пробуджував апетит і спогади про мирне життя. Вона пригостила їх без зайвих слів. На додачу насипала ще миску сметани, подала глечик молока. Її голос був м’який, добрий. Вони говорили — спершу про дрібниці: про погоду, про село. Потім — про життя. Так легко, просто, ніби були знайомі багато років. Ігор ловив себе на тому, що дивиться на неї довше, ніж слід. Що слухає не лише слова, а й паузи між ними. Що відчуває тепло від її присутності.

Напарник усе помітив, зрозумів. Він мовчки підвівся, взяв куртку і, коротко без осуду кинувши Ігореві — сказав, що переночує в хліві. Мовляв, там спокійніше. І коли двері за ним зачинилися, Ігор залишився наодинці з тією жінкою. Він пам’ятав ту ніч уривками — не в деталях, а у відчуттях: у теплі шкіри, у сплутаному диханні, у тій раптовій, майже болісній пристрасті, що накрила його зненацька. Це була лише тілесна близькість — коротке забуття, у якому він дозволив собі розчинитися. Насолода була сильною, майже оглушливою і він ніби на якусь мить випав із реальності — з війни, з обов’язку, із самого себе.