Розділ 19

Стоянка для далекобійників була переповнена вантажівками. Вони стояли щільними рядами залиті жовтуватим світлом ліхтарів, яке розтікалося по асфальту, вирізаючи з темряви кабіни, колеса… постаті водіїв. Деякі із них розмовляли групами, хтось переглядав смартфон, а дехто вже давно спав завісивши вікна кабіни фіранками. Ігор слідом за іншими фурами заїхав на стоянку без поспіху та повільно проїхався уздовж ряду, оцінив простір, людей, камери. Обрав місце ближче до ліхтаря, так, щоб кабіну було добре видно охороні й водночас — щоб самому бачити в'їзд. Акуратно вирівняв машину, зупинився й заглушив двигун.

— Краще, щоб тебе тут якомога менше бачили, — сказав він, не відриваючи погляду від стоянки за лобовим склом. — Щоб ні в кого не виникало зайвих запитань. Розумієш?

Дарина кивнула, бо чудово розуміла, що Ігор мав на увазі. Вона разом із ним відчула цю насторожену атмосферу. Ледь чутно видихнула, намагаючись хоч трохи позбутися напруги, яка непомітно сковувала кожен рух.

— Туалет і душ он там, — Ігор нахилив голову в бік будівлі. — Я піду першим, подивлюся чи все чисто, а потім дам тобі знак — і підеш ти. Швидко приведеш себе до ладу й одразу назад. А я між тим простежу, щоб ніхто не крутився поруч.

— Добре, — відповіла без заперечень. — Я все зрозуміла. Затримуватися не буду.

Він підняв на неї очі й уважно придивився — перевіряючи, чи справді вона розуміє ситуацію.

— Їжу я принесу сам. Ти почекаєш у кабіні, -- він витримав коротку паузу й додав: — Спатимемо тут. Удвох.

Дарина знову кивнула.

— Я все зрозуміла. Чесно… я довіряю тобі.

Ці слова прозвучали так просто і водночас щиро, що Ігор мимоволі трохи розслабився. Дарина справді розуміла — і він був певен, що вона не підведе. Він вибрався з кабіни, з приглушеним гуркотом зачинив дверцята й ще раз уважно оглянувся навколо. Усе виглядало… аж надто спокійно. І саме це насторожувало найбільше: втрачати пильність не можна. Бо такий спокій часто буває оманливим.

Ігор поспіхом обійшов фуру, придивляючись до машин поруч, до водіїв, що стояли неподалік, до темних проміжків між рядами. Заглянув у будівлю. Переконавшись, що нічого підозрілого немає, а душові порожні, повернувся до своєї вантажівки й непомітно подав Дарині знак, що можна йти.

Вона не зволікала — швидко дістала потрібні речі з сумки, вилізла з машини й попрямувала до будівлі. Усередині діяла ще швидше: не затримувалася, не озиралася без потреби, намагалася не привертати уваги. Наостанок глянула на себе в дзеркало, зібрала вологе волосся в пучок і вийшла. Біля входу її чекав Ігор.

— Все гаразд? — запитав він.

— Так, — кивнула.

— Йди до фури, а я в кафе, — коротко відповів він, без зайвих слів.

Дарина ще раз кивнула й рушила до фури. Ігор провів її поглядом лише мить, але її вигляд ніби зачарував його — по-справжньому зачепив. Волога шкіра ледь блищала у світлі ламп, а пасмо мокрого волосся вибилося з пучка й торкалося шиї… аж занадто спокусливо. Усередині нього щось здригнулося — короткий гарячий імпульс прокотився грудьми, змусив затримати подих. Він стиснув щелепи, відчуваючи, як тіло реагує швидше за розум.

«Ні», — майже вголос обірвав себе. Не час. Не місце. І взагалі — не можна.

Змусив себе розвернутися й зосередитися на тому, що він купить у кафе. Вирівняв дихання, випрямив плечі. Ніби разом із цим діями відкинув зайве, і зробив крок — один, другий — у бік кафе. Бажання відступило, сховавшись глибоко під шаром дисципліни й відповідальності. Думки — теж. Залишився лише рух уперед і просте рішення: принести їжу та лягти спати.

Тим часом Дарина зупинилася біля фури, сперлася плечем об холодний метал дверцят. Їй хотілося постояти бодай хвилину на свіжому повітрі, перш ніж знову залізти в кабіну. Зовні вона виглядала зосередженою, але всередині все бурлило. Думки накочувалися одна за одною. Перед очима знову виник образ Степана. Його голос, його злість, той страх, що стискав горло.

Вона боялася свого чоловіка — і вже не соромилася зізнатися в цьому хоча б самій собі. Хвилювало те, що він знайде її. Що з’явиться раптово з нізвідки, як завжди, і спробує повернути назад. Але вона не повернеться. Ніколи. Це рішення остаточно. І якщо доведеться — зробить усе, щоб захистити себе. Шкода було лише одного: що не наважилася на цей крок раніше.

І водночас її думки повернулися до Ігоря. До його спокою, стриманої сили. До чоловіка, який не ставив зайвих запитань, не тиснув, нічого не вимагав. Того, хто вже зробив для неї — і продовжував робити — більше, ніж будь-хто на його місці. Він був тим, хто міг її захистити. Допомогти.

І… неочікувано Дарина зловила себе на небезпечній думці: Ігор… симпатичний. Не просто добрий, а привабливий. З тих чоловіків, поруч із якими стає тепліше, затишніше навіть посеред ночі. Та вона різко обірвала себе. Ні. Вона не може дозволити собі цього. Не має права переходити межу. Між нею та Ігорем нічого не може бути. Він одружений, а вона — все ще заміжня. І ніколи, навіть подумки, не посміє втрутитися в його сім’ю. Бо занадто поважає його. І занадто вдячна за допомогу. І… хай там як, а вона ще кохає свого Степана.

Вже збиралася піднятися до кабіни, коли раптом відчула на собі чужий, пронизливий погляд. Спершу не надала цьому значення: адже щойно повз проходили кілька водіїв, які навіть не глянули в її бік. Але цього разу кроки не віддалялися — навпаки, наближалися. Дарина обернулася — і перед нею зупинився чоловік років сорока п’яти. Розстебнута куртка, важкий запах тютюну, а у погляді — зухвала самовпевненість. Один із водіїв фур.

— Сама тут? — запитав він, ковзнувши по ній очима так, що їй неприємно похололо всередині.

— Ні, не сама. Я чекаю, — коротко відповіла й зробила крок ближче до кабіни, хотіла спробувати відкрити дверцята, але не вдалося.

— Та всі тут чогось «чекають», — чоловік криво посміхнувся і підійшов надто близько. — Ніч довга. Треба ж якось зігрітися.