Розділ 18

Почало темніти. За вікнами пропливали силуети дерев, поодинокі вогні заправок, населених пунктів… Фура на помірній швидкості їхала трасою, чорний позашляховик слідом. Дарина після короткої паузи продовжила розповідати, вдивляючись уперед у сяйво фар.

Ігор мовчки слухав її,  відчуваючи жалість та співчуття. Мимоволі згадав випадок з дитинства — так чітко, занадто виразно. Йому тоді було років десять. Вони з хлопцями ганяли у футбол на подвір’ї між будинками. М’яч після сильного удару вилетів за умовне «поле» і покотився до дороги. Ігор побіг за ним. Він уже нахилився підняти його, коли почув різкі голоси. Трохи далі стояли чоловік і жінка. Вони сперечалися — агресивно, так, що слова злипалися в один клубок. А потім чоловік різко замахнувся і вдарив жінку просто посеред вулиці.

Ігор завмер. М’яч вислизнув із рук і покотився по асфальту. Десятирічний хлопчина стояв і не розумів, що робити. У грудях давило так, ніби хтось стиснув серце кулаком, а ноги ніби приросли до землі. Жінка не закричала. Лише відступила на крок, прикрила щоку долонею і він побачив у її очах не тільки біль — а й… сором. Їй було ніяково перед перехожими, які це бачили. Відтоді Ігор почав відчувати неприязнь до чоловіків, які підіймають руку на жінок. У його очах вони втратили будь-яку гідність і ставали просто слабаками. Саме цей випадок змусив його дати обіцянку самому собі, що він ніколи в житті не вчинить так само.

— Після того… — вона зробила паузу, — після першого удару… це почало повторюватися систематично. У нього навіть голос змінився. Став холодним, різким. А в очах постійна підозра, агресія. Він дивиться на мене так, ніби я постійно у чомусь винна, навіть коли мовчу.

Дарина ковтнула повітря та нервово потерла долоні.

— Він більше не чує мене, а тільки звинувачує. Якщо я плачу, він дратується. Якщо мовчу — каже, що я щось приховую. Але знаєш, що найстрашніше? — вона ледь усміхнулася, без радості. — Я ще й досі іноді бачу в ньому того Степана у якого я закохалася. Ніби він десь поруч, просто зараз втомився, заблукав. І… я не пішла одразу від нього не тому, що не розуміла. А тому, що все ще сподівалася. Кожне його “пробач” звучало як обіцянка повернути все назад.

Дарина говорила повільно, підбираючи слова.

— Я боялася залишитися ні з чим. Я ж відмовилася від усього заради нього. І мені здавалося: якщо піду — визнаю, що всі роки нашого спільного життя були помилкою. А це гірше, ніж біль. І повір… Степан уміє бути хорошим. Інколи. Після побоїв він буває ніжним, уважним. Наче прагне загладжувати провину. І я не раз трималася за ці моменти, як за доказ того, що він не зовсім поганий. Розумієш, ти не йдеш, коли тебе б’ють, — додала майже пошепки. — Ти йдеш, коли перестаєш вірити. А я вірила надто довго.

Вона замовкла. На дворі остаточно стемніло. А Ігор вкотре кинув погляд у дзеркало заднього бачення. Чорний позашляховик був там. Він не намагався обігнати, не тиснув фарами, не робив різких рухів, лише тримав рівну, майже ідеальну дистанцію. Ігор ледь помітно додав газу. Фура важко, але слухняно прискорилася. У дзеркалі — та сама картина. Скинув швидкість, різко перебудувався в іншу смугу – авто позаду зробило те саме, повторювало кожен маневр не відстаючи. Сумнівів більше не було. Хтось ішов за ними свідомо.

Ігор нічого не сказав Дарині. Не хотів лякати. Їй і без того вистачало страхів. Він лише міцніше стиснув кермо, зібравшись думками, як колись — перед операціями. Напруга повільно росла, тиснула зсередини, але зовні він залишався спокійним. Ненароком фура різкіше, ніж зазвичай, увійшла у поворот, злегка хитнулася. Дарина здригнулася, наче стрепенулася від думок, і знову заговорила — так, наче мусила виправдати і минуле, і себе.

— Степан не терпить, коли йому перечать… — болісно продовжила. — Для нього я — власність. Річ, яку можна «полагодити», якщо вона ламається. Він принижував мене так, ніби це нормально… — Дарина вже не могла зупинитися, слова самі виривалися назовні. — А коли випивав, ставав ще жорсткішим. Йому потрібно все контролювати, інакше він почувається себе нікчемним… — вона стисла пальці. — А я завжди мовчу. І йому цього щоразу замало.

Ці слова важко зависли в кабіні, а… у дзеркалі знову блиснули фари чорного позашляховика. Ігор повільно видихнув. І Дарині це впало в око, вона зрозуміла, що він почав нервувати. Прослідкувала його погляд.

— Щось не так? — спитала.

— Усе нормально, — відповів Ігор занадто швидко і знову коротко глянув у віддзеркалення. І це Дарину остаточно переконало, що щось не так.

— Ти нервуєш, — сказала вже твердо. — Ти постійно дивишся назад. Нас хтось переслідує?

Ігор повернувся до неї, спробував усміхнутися, але вийшло погано.

— Дарин, не вигадуй. Просто звичка. Все добре.

— Ні, — вона похитала головою. — Я відчуваю, що щось не так. Скажи мені правду.

Він мовчав кілька секунд, ніби зважував кожне слово.

— Послухай… навіть якщо хтось і їде за нами, то це ще нічого не означає, — вимовив майже заспокійливим тоном. — Все добре.

Обличчя Дарини зблідло.

— Це Степан, — вирвалося в неї. Голос зірвався. — Це він. Він нас вислідив. Він знає, куди я їду. Він не відступить… ніколи. Він хоче мене повернути.

Вона почала глибоко дихати, стискаючи пальці так, що побіліли кісточки.

— Дарино, ні, — Ігор обережно взяв її за руку. — Подивись на мене. Це не може бути Степан.

— Ти його не знаєш, — зі страхом прошептала вона. — Він усе може… у нього є всі можливості.

— Він фізично не міг так швидко дізнатися, куди ти поїхала. У нього не було ні часу, ні інформації. Це просто збіг. Страх робить нас сліпими,- Ігор намагався запевнити і її й водночас самого себе.

— А якщо ти помиляєшся? – Дарина ковтнула сльози, тривога в її очах стала виразнішою.

— Тоді я не дам йому тебе забрати. Довірся мені, -- Ігор стиснув її руку.

Він додав швидкості, вдивляючись у темну стрічку траси попереду. І раптом за кількасот метрів у світлі фар почали вимальовуватися габарити кількох фур. Вони йшли рівно, одна за одною — звичайна нічна колона далекобійників.