Розділ 17

Перші дві години їхали мовчки. Ігор не відривав очей від дороги, лише час від часу скоса поглядав на свою пасажирку. Розмови він не починав — навіть не знав, що сказати й про що питати. Хоча насправді прагнув знати про неї все: як вона думає, що відчуває, про що мовчить. І це не тільки дивувало його, а й трохи лякало.

Уперше після одруження він раптом зацікавився іншою жінкою. Але це не була ні закоханість, ні бажанням близькості. У нього навіть думки не виникало зрадити дружину — ні фізично, ні морально. Просто поруч сиділа жінка, яка чомусь викликала в ньому цю незрозумілу зацікавленість. Чому саме вона? Він не міг знайти пояснення і, що найдивніше, не хотів його шукати.

— Усе гаразд? — наважився все ж запитати.

Дарина ледь помітно кивнула, ніби підтверджуючи, що все гаразд. Але її вигляд говорив протилежне. Вона сиділа занадто рівно. Дивилася тільки вперед, стиснувши руки на колінах. Ігор знову крадькома глянув на неї — і у світлі, що падало крізь лобове скло, побачив, як на її очах блиснули сльози.

— Дарин… ти чого?

Вона ще трохи мовчала, ніби боролася із собою, та зрештою зітхнула — і сльози вже безупинно покотилися по щоках.

— Я… вже не знаю, чи правильно вчинила, — відповіла майже пошепки. — Не знаю, чи варто мені було йти від Степана.

Ігор міцніше стиснув кермо, але не перебивав. Хоча хотів сказати: «Без сумніву, варто». «Як ти взагалі можеш у цьому зараз сумніватися?»

— Але найбільше мене лякає інше, — продовжила Дарина, ковтаючи слова. — Це те, що я зараз їду з тобою. Що попросилася, щоб ти мене взяв. Це ж неправильно… ти ж ризикуєш. Можеш втратити роботу, отримати штрафи… Я ж розумію, тобі не можна перевозити пасажирів.

— Ти зробила все правильно,- запевнив її Ігор і перевів на неї погляд, відірвавшись на кілька секунд від дороги. – Прошу тебе, не думай ні про які штрафи. Я знаю, що роблю. І знаю, чим ризикую.

— Але ж… — спробувала заперечити.

— Якщо виникнуть проблеми, я сам із ними розберуся, — перебив Ігор. — Але проблем не буде… не хвилюйся. Бо які у нас можуть бути проблеми? Ми спокійно доїдемо до місця призначення.

Він зосередився на дорозі, в його голосі було стільки впевненості, що Дарина мимоволі видихнула легше, ніби цей тягар і справді зійшов з її плечей. Витерла сльози.

— Ти мала піти від нього вже давно… А не чекати, коли все дійде до межі,-- Ігор звернув на перехресті та додав швидкості.

— Я кохала його… — зізналася вона. — І, якщо чесно й досі кохаю незважаючи ні на що.

— Невже заради кохання треба терпіти таку неповагу? — запитав він насупившись. — Таке насильство? Невже твоє кохання цього варте?

— Я сама у себе це запитувала сотні разів, — відповіла  опустивши очі. — І щоразу знаходила для себе пояснювання. Казала собі, що він зміниться… що треба тільки трохи потерпіти.

— А він так і не змінився? — прямо запитав Ігор.

Вона повільно похитала головою.

— Ні… не змінився. Все стало лише гірше.

— От бачиш, — Ігор, трохи пом'якшав — Кохання не має ламати. Воно не повинно змушувати боятися, мовчати чи виправдовувати чиюсь жорстокість. Якщо людина підіймає руку — це вже не кохання. Це пастка насильства.

Дарина мовчала, замислилася вдивляючись у дорогу.

— Ти, мабуть, маєш рацію, — нарешті промовила. — Просто мені страшно визнавати, що я стільки років жила не тим, у що вірила, не тим, на що сподівалася.

— Страшно, це цілком нормальна реакція, — сказав на те Ігор. — Але… зараз ти вже зробила найважче. Ти вийшла з цієї пастки. І це означає, що ти сильніша, ніж думаєш.

-- Можливо, -- вона ледь кивнула, ніби вперше дозволила собі повірити в ці слова.

Тим часом фура рівно йшла трасою. Ігор тримав кермо впевнено, без різких рухів. Колеса монотонно ковзали асфальтом, а біла смуга розмітки повільно тягнулася назустріч і зникала під кабіною. Час від часу повз пролітали легкові авто, швидко зникаючи у дзеркалах. Узбіччя миготіло каплями зеленої трави, дорожніми знаками та рідкими посадками дерев.

Вони знову їхали мовчки. Дарина відхилилася до бокового вікна. Її мовчання було важким, пронизане думками, болючими спогадами, які вона не наважувалася озвучити. А він більше і не питав. Тому що відчував, що будь-яке слово зараз може порушити ту крихку рівновагу, яка запанувала між ними.

Фура входила в плавний поворот. Ігор машинально скинув швидкість, перевів погляд у дзеркало заднього бачення і… знову цей чорний позашляховик. Той самий. На тій самій дистанції. Не наближається і не відстає. Ігор спершу подумав, що це випадковість. Потім — що це параноя. Але тепер вже точно переконався, що чорний позашляховик їде за ними слідом навмисне. Він ледь помітно напружив плечі, щосили вдавив пальці у кермо. В голові холодно і чітко почали складатися варіанти, хто і чому їх може переслідувати. Старі навички служби у спецпідрозділі, давали про себе знати. Віднині дорога більше не була просто дорогою. Вона перетворювалася на довгий коридор, з якого поки що не було видно жодного виходу.

— Я зі Степаном… познайомилася, коли мені було вісімнадцять, — почала неочікувано розповідати Дарина, не повертаючи голови. — Я тоді навчалася. Мріяла стати адвокатом… навіть уявляла себе в залі суду, з паперами, з аргументами, доказами.

Ігор слухав уважно, не ставляючи ніяких запитань. Тільки іноді злегка кивав головою.

— А Степан уже на той час працював у органах, — продовжила вона. — Він здавався таким… дорослим. Упевненим. Знав, як треба жити. Коли ми почали зустрічатися, він сказав, що мені не треба працювати. Що він подбає про все. Що жінка має бути вдома, під захистом… — Дарина гірко всміхнулася. — Мені навіть сподобалося і я сприйняла це як любов. Поступово відмовлялася від усього, — її голос став глухішим. — Спершу  від навчання, потім від хобі… А потім я вже й не пам’ятала, ким хотіла бути. Залишилася тільки «його дружина».

Вона на мить замовкла, закусила губу й заламала пальці.