Розділ 15

Ігор вийшов з квартири, замкнув вхідні двері, спустився сходами. У голові ще звучали слова Олени, її голос, її сльози. Він думав про неї, щохвилини, хоч і намагався відштовхнути ці думки, не занурюватися у них. Зупинився біля під’їзду, дістав з кишені смартфон, машинально перевірив час та викликав таксі. За кілька годин він уже буде в дорозі. Його робота, новий рейс -- ось що зараз мало найбільше значення і на чому варто було зосередитися.

А про Олену він подумає потім. Не зараз. Йому потрібен час. Після поїздки трохи охолоне, приведе думки до ладу. Дорога подіє на нього як заспокійливе — кілометри зітруть зайве, розкладуть все по поличках. І вже, коли повернеться, тоді й вирішить, як йому бути далі. Чи буде мовчати про те, що знає про зраду, чи все ж скаже. Бо, можливо, після правди Олена зробить вибір. Справжній. Його чи не його. Ця думка вдарила боляче. А що як вона не вибере його? А що як обере свого коханця? Ні. Ігор різко відкинув ці припущення. Якби хотіла піти — вже б пішла. Не тягнула, не плакала, не ховалася за брехнею.

А так… можливо, ще не все втрачено.І, можливо, після відвертої розмови більше не буде зради. Можливо, вона боятиметься втратити саме його. І у них буде шанс зберегти сім'ю. Ігор стряхнув головою, бо від цих думок скажено пульсувало у скронях і здавалося голова ось-ось вибухне. Зараз не час про це думати. Нагадав собі. Варто зосередитися лише на роботі, а сімейні справи… потім.

Очікуючи таксі, Ігор поклав рюкзак на лаву й тоді помітив, як двері під’їзду з розгону відчинилися, і звідки вибігла Дарина. У руках вона тримала дорожню сумку, волосся було розтріпане, подих збитий, погляд розгублений. Дарина теж помітила його й на мить застигла. Їхні очі зустрілися і вона швидко підійшла до нього.

— Ігорю! — гукнула майже задихаючись.

— Дарино…

— Ігорю… я більше так не можу, — нарешті видихнула вона. — Тому… я пішла від Степана… щойно… я наважилася.

Ігор уважно дивився на неї кілька довгих секунд, ніби перевіряючи власний слух. Її слова повільно доходили до нього, осідали десь усередині, і разом з тим у душі щось зрушилося — глибоке й болісне. Він бачив, як тремтять її пальці, як напружено вона тримається. Але в її очах уже не було тієї глухої покори, яку помічав раніше. Натомість там був страх — і водночас рішучість. Відразу відчув, як у грудях підіймається хвиля суперечливих емоцій. Полегшення за неї, бо нарешті вона зважилася. І щось схоже на гордість, несподівано теплу й майже болючу: вона вистояла, змогла. Вперше перед ним стояла не жертва, не зламана жінка, а людина, яка зробила вибір і готова за нього платити.

— Ти зробила правильно, — сказав упевнено Ігор повністю підтримуючи її. — Давно час було це припинити. Я радий за тебе. Справді радий.

Вона ковтнула, радість у його словах лише підкреслила її розгубленість.

— А що далі? — її голос здригнувся. — Я не знаю, куди йти… і що тепер робити. Я боюся. Він не залишить це просто так. Степан буде мене шукати. Я це знаю.

— Ти не одна, — твердо запевнив її Ігор. — Зараз ми щось придумаємо...

Дарина підняла на нього очі:

— А ти куди зібрався? Ти кудись їдеш, так?

— Сьогодні вирушаю в рейс. У Польщу, — відповів чесно. — Але зараз не про це… Слухай мене уважно. Зараз я зателефоную своєму товаришу по службі. Я вже тобі раніше про нього говорив. Він нормальний, надійний чоловік. Він прийме тебе, ти поживеш у нього якийсь час, поки все не вляжеться.

— Ти впевнений, що йому можна довіряти? -  перепитала Дарина.

— Абсолютно, — кивнув Ігор. — Головне зараз, щоб ти була в безпеці. А коли я повернуся вирішимо, що робити далі.

— Дякую… - Дарина кивнула з полегшенням. - Я навіть не знаю, що б робила без тебе.

Ігор уже витягнув смартфон і почав набирати номер, коли Дарина різко зробила крок до нього.

— Не треба нікуди телефонувати, — неочікувано сказала й торкнулася його руки.- Будь ласка, не дзвони…

— Дарино? - Ігор здивовано підняв брови.

— Візьми мене з собою, — випалила вона, ніби боячись передумати. — До Польщі. Я прошу тебе. Закордонний паспорт у мене з собою…

— Що? — він опустив смартфон здивовано дивлячись на неї.

— У мене там живе двоюрідна сестра, — поспіхом продовжила Дарина. — У Польщі. В Україні у мене більше нікого немає. Ні рідних, ні близьких. А там… я буду в безпеці. Степан не знає про Галину. Якщо і вирішить, що я поїхала до іншого міста, то буде думати, що я скористалася автобусом, потягом…  Тоді він мене знайде, це ж очевидно, бо буде шукати на станціях.

Дарина зробила паузу, перевела подих й вже тихіше додала:

— А якщо я поїду з тобою… це буде безпечніше.  Степан ніколи не здогадається, де мене шукати. Він навіть не знатиме, куди я зникла.          

Ігор мовчав. Його погляд потемнів, став серйозним, зосередженим.

— Ти хоч розумієш, про що просиш? — нарешті сказав він. — Це офіційний рейс. Це ж не тільки дорога, а й митниця, кордон...  

— Я розумію, — кивнула Дарина, вдивляючись у нього з таким напруженням, ніби трималася з останніх сил. — Я зовсім не хочу створювати тобі неприємностей, заважати. Та я боюся залишитися в Україні. Рано чи пізно Степан мене тут знайде. Я більше нікому не можу довіритися, Ігорю, — додала вона. — Лише тобі.

Екран смартфона у його руці повільно згас. Ігор ще кілька секунд дивився на чорний екран, а потім знову підняв очі на Дарину, обмірковуючи кожне її слово. Вона говорила логічно — і він це розумів. Вона справді шукала вихід.

— Я хочу тобі допомогти, — нарешті сказав. — Справді хочу. Але я не можу тебе взяти з собою.

Дарина здригнулася.

— Чому?

— Тому що… — він почав пояснювати, зберігаючи спокій. — Мені заборонено перевозити сторонніх пасажирів. Це службова машина і мені потрібен дозвіл. Якщо про це дізнаються — мене звільнять. А на кордоні… там узагалі ніхто жартувати не буде.

— Але ж ніхто не дізнається… — її голос затремтів.