Розділ 14

Минуло два дні…

Вранці, поснідавши нашвидкуруч, Марина зібрала рюкзак, щоб іти до університету. Вона почувалася щасливою від того, що між нею та батьками нарешті запанувало порозуміння. Тато більше нічого не мав проти Микити — принаймні поки що — і це по-справжньому дарувало відчуття полегшення. Марина одягла куртку, перевірила, чи не забула навушники, а потім звернулася до батька, який саме вийшов із кухні.

— Щасливої дороги, тату!  … дякую, що ти мене зрозумів. І… вибач, що я тоді підвищила голос…

— І ти мені вибач, що був різкий із тобою, — Ігор підійшов, поцілував доньку в лоб. — А тепер поквапся, бо запізнишся до університету.

— Усім до побачення! — вигукнула Марина, щоб її почули і мама, і Тимур.

— Бувай, доню! — встигла обізвалася Олена з іншої кімнати, перед тим як Марина зачинила за собою вхідні двері.

Тимур теж поспішив взути кросівки й накинути куртку. Та перед тим як вийти з квартири, перепитав у батька:

— Тато, так ти надовго їдеш?

— Десь на два тижні, може, трохи довше… помилуюся польськими краєвидами, — пожартував Ігор та помітивши, що син засмутився, додав: — Усе буде добре, синку. Телефонуй.

— Обов’язково. Бережи себе, тату, — сказав Тимур і потиснув батькові руку коротко, по-дорослому.

Він і Марина давно навчилися не ставити зайвих запитань. Вони знали: батько їде не тому, що хоче, а тому, що мусить заробляти гроші. До такого ритму життя вони звикли змалку — до постійних від’їздів, до вечорів без нього та до коротких телефонних розмов, на які завжди чекали.

Коли діти пішли, Ігор відчув, що цього разу найважче було не виїжджати з дому, а їхати з тим настроєм, який гнітив, тиснув зсередини. Випив кави, зібрав речі, привів себе до ладу, усе виглядало звично — і водночас зовсім інакше. У ньому щось надломилося, і цей надлом не давав спокою.

Найбільше хвилювали стосунки з Оленою. Після того як він дізнався про зраду, між ними з’явилася невидима, але відчутна відстань. Розум знаходив усьому пояснення — чому це могло статися, чому його дружина опинилася в обіймах іншого чоловіка. Намагався прийняти це як факт, не загострювати на цьому увагу, не руйнувати сім’ю. Але серце не вміло домовлятися з розумом. Теплота зникла. Йому більше не хотілося торкатися її, притягувати до себе, відчувати знайоме дихання поруч. Навіть обійми тепер здавалися зайвими, майже чужими.

Олена між тим теж зібралася на роботу і вже підійшла до вхідних дверей. Глянула на годинник — запізнювалася, але… зробила глибокий вдих і розвернулася до чоловіка.

— Ігорю… — її голос тремтів, хоча прагнула говорити спокійно. — Що не так?

— Усе так. Усе нормально, — сухо відповів він, не дивлячись на неї. — Я теж зараз виходжу.

— Ні, не нормально, — різкіше заперечила вона та зробила крок на зустріч. — Ти мене уникаєш. Навіть не дивишся у мій бік. Думаєш, я цього не бачу?

— Я ж сказав — усе добре, -- вимовив через силу стримуючи роздратування.

— Ігорю! — Олена ще дужче підвищила голос. Сумка зіслизнула з її плеча й глухо впала на підлогу. — Чому ти не можеш сказати прямо, що не так? Чому ми не можемо відверто поговорити? Ти ж їдеш з дому майже на місяць!

— Бо немає про що говорити, — він зрештою підняв на неї очі.

— Немає?!  Ти останнім часом такий похмурий, замкнутий. І, що я маю думати?  

— Не будемо починати цю розмову. Так буде краще.

— Для кого краще?! — вона майже кричала. — Для тебе? А мені що так і удавати, що нічого не відбувається?

Підійшла до нього, торкнулася його руки, але Ігор не відреагував — принаймні зовні. Хоча цей дотик вдарив сильніше, ніж будь-які слова.

— Ігорю… — Олена заговорила майже благально. — Скажи хоч щось. Ти ж бачиш, як мені важко, як я сумую без тебе…

— А ти думаєш, мені легко?! — зірвався він. — Мені теж важко. Я ж для вас стараюся. Тільки от… не скажеш, що ти тут без мене сумуєш. За ці два дні, що я був удома, ти постійно десь затримувалася, і я майже весь час був сам… без твоєї уваги…

Олена завмерла. Її очі блищали від сліз. На якусь мить здалося, що вона здогадалася, що він знає, але… її слова були про інше.

— Сам?! — Олена коротко й нервово засміялася. — Та ти взагалі знаєш, що таке самотність. Це я постійно живу без чоловіка! Хоч і заміжня, але я лягаю спати сама і прокидаюся сама! — а потім із докором додала: — Скільки ночей я провела без тебе… Скільки я разів дивилася на порожнє ліжко й мріяла, щоб ти просто був поруч зі мною. А ти навіть цього не помітив.

Ігор відкрив рота, але слова застрягли в горлі. Він уперше побачив у ній відчай.

— Але ж ти прийняла мою роботу, — врешті вимовив вже тихіше. — Ти знала з самого початку, ще тоді, коли виходила за мене заміж, що я часто не буватиму вдома.

— Так знала… прийняла. Розумом прийняла, — в її очах з'явився сумний усміх і вона на мить замовкла, збираючись із думками. — Але все одно кожної ночі я мріяла засинати поруч із тобою, у твоїх обіймах. Я навіть іноді уявляла, як ти скажеш: «Поїхали зі мною». Хоч раз. Просто скажеш.

— Ти справді хотіла, щоб я взяв тебе з собою? — Ігор здивовано підняв брови. — Невже ти б поїхала? Але куди? На завдання? Чи зараз — у рейс? Це не ті місця… де можна віддатися романтиці.

Олена не відповіла одразу. Подивилася кудись убік, ніби чесно шукала відповідь.

— Ти так і не зрозумів, про що я. Річ не в тому, поїхала б я чи ні. І навіть не в тому, чи міг ти взяти мене з собою. Головне — ти ніколи цього не пропонував. Жодного разу. Наче щоразу, коли їдеш, просто викреслюєш мене зі свого життя. Розумієш? А я… я завжди хотіла чути, що потрібна тобі.

Ці слова ніби зависли між ними. Ігор мовчав, бо зрозумів глибше: їй бракувало не тільки його поруч — їй бракувало його слів, розмов.

— Ти мені потрібна, Олено, — сказав, хоч слова давалися непросто. — Дуже потрібна. Я кохаю тебе. І повір, коли я не вдома, то постійно думаю про тебе, про Марину, про Тимура. Ви зі мною в кожній дорозі, ви у моєму серці. І кожного разу, коли я не ночую вдома… — він зробив паузу дивлячись на неї з болем і ніжністю водночас,— я мрію, щоб ти була поруч. — Просто я ніколи не вмів про це говорити.