Розділ 13

Коли Микита зайшов до відділку, Ігор відреагував миттєво. У ньому спрацював батьківський рефлекс — контролювати, не довіряти, захищати. Це було інстинктивне відторгнення чоловіка, якого він вперто не хотів бачити поруч зі своєю донькою, і від якого не бажав приймати жодної допомоги.

Тим часом Микита попросив чергового покликати старшого. Коли той підійшов, Микита по пунктах почав чітко, холодно, майже по-юридичному пояснювати про відсутність доказів, про незаконність тривалого утримання без оформлення, про те, що орієнтування на «схожий автомобіль» саме по собі не є підставою для обвинувачення, а відмова визнавати провину не може вважатися непокорою правоохоронцям.

Ігор уважно слухав Микиту і ловив себе на думці, що оцінює кожне його слово, кожен рух. У його очах цей чоловік виглядав занадто спокійно, занадто впевнено, а головне занадто дорослим для Марини, для її років. Це відверто дратувало  і не давало сприймати Микиту по-іншому. Поки що. У його свідомості той існував лише в одній ролі. Він викладач, а вона студентка. Це автоматично ставило його по інший бік умовної межі, його батьківського розуміння. Навіть зараз, коли ситуація вимагала союзників.

І майже одночасно Ігор почав відчувати протилежні емоції. У словах Микити не було героїзму, не було бажання справити гарне враження. Він не грав роль супермена, а тільки намагався допомогти їм, родині, яка потрапила у безвихідне становище. І тому у ньому зіштовхнулися дві несумісні речі: неприйняття і вдячність.

Ігор ніби розділив Микиту на двох: один — професіонал, який добре знає свою справу, інший — той, якого кохає його донька. Це розщеплення, якимось дивним чином почало знімати внутрішній хаос, дозволяло зберігати контроль над собою. Він слухав, кивав, навіть видихнув з полегшення — і водночас не зраджував внутрішній позиції батька, яка попри все не хотіла змінюватися.

Минуло близько пів години, перш ніж двері, за якими тримали затриманих, нарешті відчинилися.

— Можете забрати, — сухо кинув поліцейський. — Підстав більше немає.

Тимур вийшов змарнілий, пригнічений, з напруженим обличчям й опущеними плечима. Марина кинулася до брата першою, обійняла так міцно, як тільки могла. Олена теж поспішила до сина притискаючи долоню до губ, зі слізьми на очах.

-- Боже, мій… синочку, - тільки це і могла вимовити.

-- Мамо, усе добре,- одразу заспокоїв її юнак.

Микита потис Тимурові руку та коротко сказав:

— Молодець, так і треба триматися. І пам’ятай: мовчати — це теж право.

Ігор підійшов останнім. Він мовчки обійняв сина, міцно, по-чоловічому. Потім простягнув руку Микиті.

— Дякую, — сказав стисло. Але в цьому слові було більше, ніж у довгих промовах.

Вони всі разом вийшли з відділку. На ганку на якусь мить зупинилися. Нічне повітря було холодним, зате після задушливого приміщення дихалося вільно. Олена витерла очі, Марина всміхнулася і взяла Микиту за руку, Натомість Тимур кілька разів глибоко вдихнув і видихнув. Він відчував незручність перед батьками за те, що доставив їм неприємності, змусив хвилюватися й переживати. Ігор, який мовчки спостерігав за сином, все зрозумів і тому підійшов ближче, став поруч.

— Тим, — озвався він. — Поглянь на мене.

Тимур не одразу, але все ж підняв очі в яких виднілася розгубленість.

— Це не твоя вина, — сказав Ігор рівно. — Чуєш? Ти нічого не зробив неправильно. Все нормально.

— Я… розумієш, тату, мене це вибило з колії… - він запнувся, ніби намагався осмислити сказане. Я ж завжди… обережний. Я ніколи проблем не шукаю. Я навіть дорогу переходжу там, де треба, - Тимур гірко всміхнувся. — А тут раптом… відділок, питання, підозри. Я стою і думаю: що я тут роблю? Я ж не злочинець.

Ігор повільно кивнув, даючи зрозуміти, що чує кожне слово.

— Найгірше, — продовжив Тимур тихіше, — це те відчуття, що тебе вже ніби записали в винні, що з тобою поводяться, як зі злочинцем, а ти стоїш і виправдовуєшся, навіть не знаєш — за що. І знаєш… я реально злякався. Не тільки за себе, а й за вас. Що ви маєте приїхати, що вам соромно, що я вас підвів.

Ігор поклав долоню синові на плече — міцно, по-батьківськи.

— Почуй мене, — сказав він. — Ти нас не підвів. Ні на секунду. Те, що з тобою сталося, — це не про твою відповідальність і не про твою порядність. Так буває. Таке воно життя у якому багато несправедливості. Іноді ти робиш усе правильно — і все одно потрапляєш під удар. Просто опиняєшся не в тому місці, не в той час. Це важко прийняти, особливо коли ти звик контролювати себе і свої вчинки.

— І що тоді робити? — спитав Тимур глянувши на батька уважніше.

— Вчитися тримати удар, — відповів Ігор цілком серйозно. — Не ламатися. Не починати сумніватися в собі через чужі підозри. Ти маєш знати, хто ти є, незалежно від того, що про тебе подумають інші, - він трохи стиснув плече сина. — Сьогодні ти це пройшов. Неприємно, боляче, страшно, але це вже позаду. Ти вийшов звідти. І вийшов чистим.

— Мабуть… я просто не був готовий, — зізнався Тимур. — Думав, якщо живеш правильно, то такого з тобою не трапиться.

— Тепер знаєш, що може трапиться, — м’яко додав Ігор. — І це не робить тебе слабшим. Це робить тебе дорослішим.

— Дякую, тату, - Тимур помітно заспокоївся.

А Ігор лише злегка усміхнувся.

— Поїхали до нас Микито…— раптом запропонувала Олена. — Повечеряємо разом…

Марина із радістю глянула на матір, вдячно кивнула. Тимур теж був не проти познайомитися ближче з чоловіком, який допоміг йому та з яким зустрічається його сестра. Микита лише посміхнувся. Навіть Ігор — несподівано для самого себе — мовчки погодився. Вони рушили до стоянки.

Ігор трохи сповільнив крок і лишився позаду. Його погляд зачепився за Марину й Микиту, які йшли попереду поруч, майже в ногу, тримаючись за руки. Вони нахилялися одне до одного, перекидалися словами й усміхалися — так природно й невимушено, ніби весь світ існував тільки для них двох. Між ними було стільки тепла й щирості, що Ігор раптом чітко побачив те, чого раніше не хотів визнавати: вони справді закохані, щасливі разом. І тоді, внутрішня напруга почала відступати, а замість неї прийшло тепле відчуття спокою. Бо по-справжньому почав просто радіти за доньку — за її усмішку, за блиск в її очах.