Розділ 12

Олена розгублено дивилася на чергового. Його слова проходили повз її свідомість, наче звучали чужою мовою. Сухі формулювання й офіційні фрази зливалися в один глухий шум. Від хвилювання вона майже нічого не розуміла й лише міцніше стискала ремінець сумочки, боячись остаточно втратити контроль над собою.

Марина, яка стояла трохи осторонь, навпаки, розуміла все дуже чітко. Вона була зосереджена та ловила кожне слово, кожну паузу — саме ті дрібниці, на які на лекціях завжди звертали увагу викладачі.

— Я нічого не розумію… — одне й те саме повторювала Олена. — Маринко, про що вони говорять?

— Тату, мамо, — звернулася Марина до батьків. — Тимура тримають не через ДТП. Це лише привід. Вони не мають прямих доказів. Є «схожий автомобіль» і «поблизу місця події» — цього замало для обвинувачення. Але… — вона на мить замовкла, — непокора поліцейським — інша справа. За це можуть затримати офіційно.

— Тимурка і мухи не образить, — Олена помітно зблідла. — Не те що поліцейським суперечити. Він же нічого не зробив…

— Я знаю, мамо, — Марина ковтнула повітря. — Але їм достатньо зафіксувати, що він підвищував голос або відмовився підписувати папери. Це стандартна схема. Поки не приїде адвокат, його не відпустять.

Ігор стояв мовчки. Щелепи зводило від напруги — він намагався стримувати лють і безсилля, що підіймалося зсередини. У словах доньки була логіка, і він це розумів. Тому зараз не місце емоціям, а треба діяти, щось вирішувати. У цей момент черговий закінчив розмову телефоном, поклав слухавку. Потім підняв очі на присутніх.

— Керівництво відмовило вам у зустрічі, — повідомив він.

Марина одразу підійшла до віконця.

— Ви не можете тримати його без статусу підозрюваного, — сміливо заявила вона. — Без доказів. Без відеофіксації.

— Ви хто? – запитав.

— Я сестра затриманого і студентка юридичного факультету, — відповіла Марина. — І прекрасно розумію, чим це може обернутися… для вас. Ви інкримінуєте йому причетність до ДТП, але маєте лише орієнтування і припущення. А тепер ще й намагаєтеся додати «непокору», бо він відмовився визнавати вигадане вами порушення.

Черговий повільно відкинувся на спинку стільця і холодно ковзнув по Марині поглядом.

— Дівчино, раджу не читати мені лекцій. Ви не в аудиторії. Тут рішення приймають правоохоронці, а не студенти з підручниками. Якщо затриманий не співпрацює — це вже проблема. І повірте, непокора оформлюється дуже швидко.

Олена не бажаючи, щоб виникла сварка різко втрутилася, взявши доньку за лікоть.

— Доню, прошу… не треба, — її голос тремтів, але вона все ж усміхнулася до чергового. — Ми просто хвилюємося. Ми не хочемо конфлікту, ми лише хочемо зрозуміти ситуацію.

— Мамо, — Марина відступила, — це ж серйозно. Саме так усе й починається: «посидить трохи», «нічого страшного». А потім — сфабрикована справа. Якщо ми зараз мовчатимемо, Тимура будуть тримати тут годинами. А може і значно довше.

— Маринко, прошу тебе… — повторила Олена, — не треба загострювати ситуацію. Ми зараз разом спокійно все обміркуємо і вирішимо, що робити.

— Варто негайно прийняти якесь рішення, — нарешті хрипко вимовив Ігор, скоріше сам до себе.— Треба знайти адвоката… але…  вже вечір… пізно… — думки плуталися і він зірвався. — Та хай йому грець…

Репліка батька підштовхнула Марину на думку і вона різко дістала смартфон із сумочки. У ній враз з'явилася холодна й тверда рішучість, зовсім не схожа на її звичну м'якість. Вона розуміла, якщо зараз не взяти ситуацію під контроль — вони втратять можливість допомогти Тимурові.

— Я знаю, що робити. Подзвоню Микиті, — сказала Марина. — Він знає процедуру. Він допоможе… підкаже, що робити.

— Він що, адвокат? — з недовірою кинув Ігор, не приховуючи незадоволення.

— Ні, тату, він не адвокат. Він викладач кримінального права. Він знає що до чого. І, якщо треба, знайде й адвоката.

— Я вже чув… хто він такий. Але знову повторюю, ні, — відрізав Ігор. — Жодних дзвінків цьому… твоєму Микиті. Я не хочу, щоб він ліз у наші сімейні справи.

— Наші сімейні справи? — Марина здивовано підняла брови. — Тату, це вже не «наші сімейні справи», це незаконне затримання. Це ж повний правовий вакуум!

— Я сказав — ні, — голос Ігоря став жорсткішим. — Я не збираюся бути зобов’язаним цьому типу.

— До чого тут зобов’язання! — Марина зробила крок уперед до батька. — Це про те, що треба Тимура звідси витягувати. Не дати їм повісити на нього хибні звинувачення.

— Я сам розберуся, — огризнувся Ігор. — Без його допомоги.

— Ти вже «розбираєшся», — вирвалося в неї. — Стоїш і злишся.

— Не смій, так розмовляти зі своїм батьком,- Ігор роздратовано стиснув кулаки.

— А ти не смій забороняти мені рятувати брата! — голос Марини затремтів, але вона не відступила. — Микита знає, що таке незаконне затримання, знає закони і права. Він — наш шанс не наробити помилок!

— Я забороняю тобі йому дзвонити. Ти почула мене? — холодно крикнув Ігор.

Запала коротка, важка тиша. Марина повільно опустила руку зі смартфоном, але все ще дивилася батькові в очі:

— Ти можеш злитися, не довіряти, — сказала вона,— ображатися, не приймати мого вибору. Але коли мова йде про свободу брата — я не буду мовчати.

— Марино… — Ігор важко видихнув.

— Я подзвоню йому, — наполягала Марина. — Якщо я цього не зроблю, то я собі ніколи не пробачу.

Вони дивилися один на одного вперто й напружено — вже не як батько й донька, а як двоє людей, кожен з яких стояв на своєму.

— Тихіше ви там, — вигукнув черговий підводячись. — Ви не на базарі, а в службовому приміщенні. Ще раз підвищите голос — попрошу вийти.

Ігор відвернувся, намагаючись опанувати себе. Марина теж змовкла, але не опустила очей.

— Вибачте нам, — поспішно втрутилася Олена, зробивши крок між ними. — Ми… просто на нервах, - вона поклала руку Ігорю на лікоть, обережно, майже благально,— Ігорю, будь ласка, зараз не час сваритися.