Розділ 11

— Мамо! Тато! Я вдома! — пролунав голос Марини, яка щойно зайшла до квартири. – Мені потрібно з вами поговорити.

Ігор зітхнув, підвівся з ліжка й пішов на кухню. Кожен його рух був важким, а настрій пригніченим. Сів за стіл, поклав на нього руки й випрямив спину. Відкинув зайві думки й змусив себе зосередитися на тому, що зараз говоритиме донька. Він намагався не дивитися в бік Олени, бо варто було лише на мить дозволити собі цей погляд — і перед очима знову спалахувала сцена, яку він безсилий був стерти з пам’яті: її руки обіймають іншого, її тіло, її близькість – уже не лише його. Від цієї картинки стискало горло, а в грудях підіймалася глуха, важка хвиля образи. Він не пробачив. І ще не знав, чи колись зможе. Але водночас у ньому жила інша, майже ворожа думка: йому потрібен час, щоб розкласти все по поличках, зрозуміти, знайти пояснення — не для неї, для себе. Не зірватися. Проковтнути біль і те підступне відчуття власної провини.

Натомість Олена витерла руки рушником довше, ніж було потрібно. Це була її маленька пауза, її спосіб зібратися. Вона теж сіла за стіл — спокійно, без зайвих рухів — і подивилася на доньку з уважною, майже показною материнською зосередженістю. У її уяві все мало пояснення, логіку, причину. Вона не зрадила — вона зробила вибір. Який давно навчилася приховувати за спокоєм, рівним тоном, правильними словами. Її внутрішній захист працював бездоганно: якщо не визнавати провини, якщо не називати речі своїми іменами, то й болю менше. Ані для себе, ані для Ігоря.

— Щось сталося? — запитала Олена не витримуючи затяжної паузи. — Доню, у тебе якісь неприємності? Мабуть, серйозні?

Марина ще стояла біля дверей, мов прикована. Пальці нервово стискали край светра і вона раз у раз переступала з ноги на ногу. Погляд бігав по кухні, уникаючи очей батьків і вона явно підбирала слова, які вперто не складалися в речення.

— Маринко, сядь і спокійно все розповідай, — майже наказала Олена, стискаючи рушник, який і досі тримала в руках. — Ми з татом тебе слухаємо… Не тягни, бо я зараз з розуму зійду.

Марина глибоко вдихнула, повільно підійшла до столу й сіла навпроти батьків. Її плечі були напружені, а голос було ледь чути.

— Я… — вона замовкла, ковтнула слину й на мить заплющила очі. — Я хочу запросити Микиту до нас… — слова виходили уривчасто. — Хочу познайомити вас із ним.

Олена трохи заспокоїлася, але нічого не сказала — поки що вона не бачила в почутому нічого загрозливого. Ігорю навпаки вже не подобалося те, що він чув. Це починало його заводити, але він усе ще стримано мовчав.

— Він… — Марина судомно вдихнула повітря, ніби знову зібралася з духом. А потім враз, на одному подиху, вимовила: — Микита зробив мені пропозицію. І я погодилася.

— Ти… виходиш заміж? — обережно перепитала Олена, вдивляючись в обличчя доньки, намагаючись переконатися, чи правильно почула.

Марина кивнула. В її очах блиснули сльози від хвилювання й щирої радості.

— Я така щаслива… — додала вона й, трохи ніяковіючи, простягнула руку вперед. — Ось, погляньте, яку він мені каблучку подарував.

Олена на мить завмерла, дивлячись на сяйво камінця. Серце неспокійно стиснулося.

— Доню… ти вагітна? — слова зірвалися самі собою, раніше, ніж вона встигла їх обміркувати.

— Ні, мамо, — Марина різко похитала головою й навіть трохи образилася. — Ми просто хочемо одружитися, бо кохаємо одне одного. Нам добре разом.

Ігор уже не витримав і на емоціях відсунув стілець — ніжки глухо рипнули по підлозі. Він підвівся так різко, що його обличчя аж потемніло від гніву, а щелепи зійшлися в жорстку лінію.

— Ні, — коротко відрізав він. — Ніякого весілля не буде…

Ігор поспіхом глянув на доньку, але затримав погляд на Олені — довше, важче.

— І навіть ноги його в моєму домі не буде.

— Тату, ти ж його навіть не знаєш… - Марина наважилася суперечити батькові.

— Я вже його бачив, — на підвищеному тоні перебив Ігор доньку та знову перевів очі на дружину.— І мені цього було більш ніж достатньо.

Він зробив крок уперед, упершись долонями в стіл.

— Хоча… — гірко усміхнувся. — Кого хвилює правда? Тепер у нас у родині всі роблять, що хочуть.

Олена теж вибухнула і щосили кинула рушник на стіл:

— Досить, Ігорю, — її голос тремтів, але був твердий. — Якщо у тебе поганий настрій, не треба зриватися на дитині. Це її життя, і вона має право робити свій власний вибір.

— Звичайно, тепер кожен із нас робить свій власний вибір! — його погляд був холодний, колючий. — А вже потім ставить іншого перед фактом. Хіба не так?

Марина здригнулася:

— Тату, будь ласка…

— Я з тобою не говорю! — урвав Ігор, навіть не подивившись на доньку. — Я говорю з твоєю матір’ю, — він ткнув пальцем у бік Олени.

— Ігорю, та що з тобою таке? Чому ти на мене злишся? — Олена підійшла до нього.

— А на кого мені ще злитися, Олено? — нервово хмикнув він. — Може, на себе, бо мені здається, що я єдиний тут, у цій сім’ї, хто ні від кого нічого не приховує.

— На що ти натякаєш? — Олена розхвилювалася, відступила.

— На те, що кожен робить, що хоче, і не думає про наслідки, про тих, хто поруч, — він карав Олену за мовчання, за вибір, за зраду.

Марина вже не могла стримати сліз.

— Будь ласка… — майже викрикнула. — Мамо, тато, припиніть! Я не можу це слухати!

Батьки замовкли, але напруга зависла між ними.

— Я ж нічого від вас не приховувала і не приховую. Говорю все як є, — схлипувала Марина. — Я лише хотіла поділитися радістю. Я кохаю Микиту, а він кохає мене.

Вона витерла сльози тильною стороною долоні.

— Я не прошу дозволу. Я прошу… підтримки.

Ігор відвів погляд. Його гнів повільно згасав, залишаючи після себе важку, болючу тишу. Олена підійшла до доньки й обійняла її, притиснула до себе.

— Ми познайомимося з Микитою, — твердо сказала вона, дивлячись на чоловіка. — Спокійно. По-людськи. А потім робитимемо висновки.