Розділ 10

Ігор прискорив крок і рушив назустріч Дарині. Він одразу зрозумів: її знову побив чоловік. Цього разу так, що вона була змушена звернутися до лікарні. Від цієї думки в ньому піднялося глухе роздратування — не лише до того, хто підняв на неї руку, а й до самої Дарини. За те, що дозволяє так із собою поводитися. У нього з'явилося бажання не тільки допомогти та захистити її, а й водночас як слід вилаяти, струснути, змусити отямитися. Переконати, щоб вона покинула того варвара й тікала від нього не озираючись.

Помітивши Ігоря, Дарина різко звернула вбік. Вона явно не хотіла з ним говорити — не хотіла нічого пояснювати. Їй було соромно: за себе, за свій вигляд, за власну слабкість у його очах. Не хотіла, щоб він бачив її розгубленість і страх. Хотіла щезнути, розчинитися, стати непомітною. Їй не потрібна була його жалість.

Та Ігор, вволивши її спробу уникнути розмови, все ж наздогнав. Зупинив, обережно взявши за лікоть. Від його дотику вона ледь помітно здригнулася. У грудях важко стислося — не від болю, а від усвідомлення, що втекти вже не вийде. Тепер вона стояла перед ним із відчуттям незручності й беззахисності, яку неможливо було приховати.

Ігор стримав перший порив. Він боявся наговорити зайвого чи зробити крок, про який потім шкодуватиме. Розумів, що різкість з його боку, може зараз тільки зламати її остаточно.

— Що сталося? Як ти себе почуваєш? — запитав якомога спокійніше.

— Я… впала, — відповіла Дарина відводячи очі та вигадуючи правдоподібну версію просто на ходу.

— Це він зробив? — Ігор звісно, не повірив їй і вже не зміг стриматися запитав: — Як ти можеш це терпіти? Тобі треба йти в поліцію.

Дарина нервово посміхнулася, майже засміялася — коротко й гірко.

— У поліцію? — перепитала вона. — Мій чоловік і є поліція. Степан начальник відділку.

Ігор не відразу усвідомив почуте. Кілька секунд мовчав, ніби збирав думки докупи, а потім зробив крок ближче.

— Тоді треба йти вище… -- заговорив упевнено й твердо, як умів у напружених ситуаціях, — в управління, в прокуратуру…  якщо не допоможе… тоді журналісти… є ж люди, які цим займаються… працюють із жінками, які потерпають від домашнього насильства. Я знаю, що говорю. Ти не одна. Чуєш? Не одна.

— Ти не розумієш… — Дарина нервово ковтнула повітря, її голос зірвався.

Вона опустила плечі й зненацька заплакала, схиливши голову, прикрила обличчя долонями.

— Я боюся, — зізналася нарешті. — Якщо я заговорю… Степан дізнається. Він завжди дізнається. І тоді стане ще гірше.

Ігор повільно видихнув. У його погляді не було осуду — тільки зосереджена рішучість. Він уже бачив цей страх раніше — у людях, які занадто довго терпіли й починали вірити, що виходу немає.

— Саме тому мовчати найнебезпечніше, — сказав спокійніше. — Він тримається на твоєму страху. Звісно, що легко не буде. Але… якщо нічого не робити — нічого й не зміниться.

-- Я не можу… - її голос майже розчинився у повітрі.

Ігор дивився на неї — таку беззахисну, налякану, самотню — і врешті не витримав. Його раптом накрила хвиля гострого жалю, що стисла сильно, аж до глибини душі. І перш ніж устиг як слід подумати, різко притягнув її до себе й обійняв — ніжно, але міцно, ніби намагаючись відгородити від усього світу і стати для неї бодай тимчасовим захистом.

Це був імпульс — раптовий, неконтрольований, але водночас усвідомлений. Той самий порив, що підіймався зсередини й змушує іти наперекір усьому — передусім самому собі й правилам, за якими жив роками і через які зараз був готовий переступити. Навіть через те, що він одружений, а вона заміжня. Втім, ці обійми не мали нічого спільного з потягом чи забороненими почуттями — принаймні так він сказав собі. Бо перед ним стояла людина, яку зламали. Побита, загнана у кут, замкнена у пастці, з якої сама не може вирватися. Жінка, яка потребувала допомоги.

— Поїхали до мене, — запропонував не вагаючись. — Хоча б на ніч. У нас ти будеш у безпеці.

Дарина підняла голову. В її очах спалахнув страх, змішаний з образою.

— Минулого разу ти вже це пропонував, — відрізала вона. — Тоді я сказала «ні» і зараз повторюю — ні.

— Дарино, я серйозно. Не відмовляйся. Ти не можеш зараз повертатися додому.

— Не вирішуй за мене, — її голос затремтів. — Я не поїду до тебе.

Ігор стиснув щелепи, прагнучи не підвищувати голос:

— Добре, — після паузи продовжив. — Тоді поїхали до готелю. Я зніму номер.

— Ні, до готелю я теж не поїду, - вона похитала вперто головою.

— Тоді поїхали до мого товариша, — не здавався Ігор. — Він військовий, ми раніше разом служили. Там ти точно будеш у безпеці. Хоча декілька днів поки не наважишся щось робити із цим, якось боротися.

— Ти знову лізеш у мої справи, а я цього не хочу. Не хочу, щоб ти  вказував мені, що робити, - Дарина раптом не витримала, зірвалася. -  Ти не розумієш! Ніхто мене не врятує. Ніхто!

Вона відступила, а потім відштовхнула Ігоря обома руками.

-- Прошу тебе не треба мене рятувати!

Вона розвернулася й побігла — швидко, нерівно, ковтаючи повітря, немов тікала не від нього, а від власної слабкості.

— Дарино! — крикнув Ігор і зробив крок услід.

Та він зупинився. Стояв і дивився, як вона зникає за поворотом лікарняного корпусу, і змусив себе не бігти слідом. Хоч ноги самі рвалися вперед, а у грудях пульсувала звична потреба діяти — захистити, врятувати. Він завжди так робив, коли бачив небезпеку: ішов напролом, не вагаючись. Але цього разу залишився стояти на місці. Як і тоді, коли вони були у кафе він теж не пішов за нею.

Бо щойно зрозумів: ще один крок — і він стане для неї таким самим, як той, від кого вона тікає. Ще одним чоловіком, який вирішує за неї, як правильно. Який тисне, наполягає, змушує приймати допомогу всупереч її волі. Ігор тяжко зітхнув, дозволяючи їй зробити власний вибір, навіть якщо цей вибір здається неправильним і незрозумілим.

«Вона не від мене тікає, — з гіркотою подумав. — Вона тікає від свого страху. А страх силою не здолати. Якщо захоче — повернеться. Якщо попросить — я допоможу. Але зараз… я не маю права.»