Розділ 9

На виході Ігор зупинився. Поглянув на букет, який ще тримав у руках. Такий яскравий і водночас такий недоречний… який щойно втратив будь-який сенс. З розмаху жбурнув його у сміттєвий бак. Видихнув та повільно пішов територією лікарні, вдивляючись у порожнечу перед собою. Біль усвідомлення того, що йому зраджує дружина, наростав послідовно, повільно роз’їдав зсередини. Як отрута, що діє не миттєво, а методично. Кожен спогад про Олену — її голос, очі, усмішку, роки прожиті разом — тепер болів. Те, що ще вчора гріло, сьогодні різало, роздирало душу. Хотів закричати від безсилля, але крик застряг десь глибоко в грудях. Хотів випаруватися, зникнути, перестати відчувати, але тіло вперто жило. А свідомість раз у раз поверталася до однієї й тієї сцени, яку він бачив декілька хвилин потому в кабінеті завідувача… його дружина в обіймах іншого чоловіка.

І чомусь… найглибше ранило навіть не те, що вона зраджувала фізично. Боліло те -- що для неї інший чоловік став важливішим за нього. Ця думка точила глибше за будь-які уявні картинки. Бо саме в цьому й було безповоротне відчуття втрати. Але… неочікувано Ігор вловив себе на бажанні виправдати її. Знайти причину. Звинуватити в усьому свою роботу, свої постійні від’їзди. Він не міг заперечувати того, що раз за разом ставив робочі пріоритети вище за сімейні, відкладаючи їх «на потім», «коли повернуся», «ще трохи потерпи».

Спочатку — спецпідрозділ. Тривалі відсутності, мовчання, напруга. Тепер — далекобій. Попереду ще не одна дорога: кілометри, чужі міста, нескінченні ночі не вдома. Він завжди вважав, що повинен забезпечувати родину у той спосіб, який йому підходить, працювати на тій роботі, яка не ламає його як особистість. Був переконаний, що робить усе правильно. Його обов’язок — заробляти більше, бути сильним і не скаржитися, а її — чекати, дбати про побут та дітей. І лише тепер він чітко зрозумів, якою високою є ціна її самотніх вечорів і його постійної відсутності.

Можливо, Олена й не хотіла зраджувати його свідомо. Можливо, вона просто знайшла в іншому те, чого їй бракувало з ним: живе спілкування, тепло, час проведення удвох — без поспіху, без роздратування, без постійного «мені завтра в дорогу». Йому раптом стало важко дихати. Бо разом із цією думкою прийшло гірке усвідомлення: це він віддалився настільки, що в її житті з’явилося місце для іншого. А він цього навіть не помітив. Це лише посилило почуття знецінення, змішане із соромом і пізнім розумінням: провина лежить тільки на ньому.

Ні, ні, ні… він не може брати всю провину лише на себе. Це був її вибір — переступити межу, після якої шлюб уже не лишається колишнім. Вона теж відповідальна. Вона дозволила своїм емоціям зайти надто далеко. Навіть якщо ще й досі кохає його. А вона його кохає, без сумніву. Бо так швидко почуття не зникають. Вона ж не пішла від нього, не подала на розлучення, залишається поруч. Ця думка додавала сили триматися, дозволяла вірити, що між ними ще не все втрачено. Та це не приносило полегшення. Зламалося -- довіра, що роз’їдає повільніше за гнів і дуже глибоко. Хотілося відштовхнути цю думку, вирвати її з себе, не приймати. Але… як було раніше все одно вже не буде.

Ігор пригадав, як познайомився з Оленою. Наче хтось відчинив двері в минуле — далеке й світле, ще не затьмарене недовірою та зрадою. Це було майже тридцять років тому, коли він лише розпочинав службу у спецпідрозділі. Молодий, сильний, переповнений енергією, він жив простою й прямою впевненістю — без сумнівів і коливань. Світ здавався впорядкованим: є завдання, є команда, є ти. Адреналін після операцій ще довго пульсував у крові, змушуючи сміятися голосніше, рухатися швидше, проживати кожну мить гостріше. Він тоді відчував себе сміливим, привабливим і по-справжньому живим.

Після чергового завдання, вони з хлопцями зайшли до невеличкого кафе, щоб зняти напругу, радіючи, що ніхто не загинув. Замовили пиво, сіли за столик. Спочатку говорили про ризик, який пережили, коли прочісували покинуту промзону, заходячи в темні приміщення під прицілом, прикриваючи спини один одному й рахуючи секунди між командами. Там не було місця для емоцій — лише холодний розрахунок, жорстка дисципліна й повна довіра до тих, хто поруч. Поступово розмова переходила на інші теми: про футбол, жінок… жартували. І саме тоді він побачив її.

Олена сиділа за сусіднім столиком разом із подругами. Зовсім нічим не виділялася серед інших дівчат — проста сукня, зібране волосся, спокійна усмішка. Але щось у ній одразу зачарувало його. Він ніби відділився від своєї шумної чоловічої компанії. Світ ніби звузився до одного обличчя, до її очей і… їхні погляди на якусь мить зустрілися. Він замовк посеред фрази. Хлопці помітили це одразу.

— Що з тобою друже? — штовхнули його в плече.

Він не відповів одразу, бо дивився на Олену, переживаючи такі несподівані теплі, блаженні емоції зовсім не схожі на адреналін після завдання.

— Хлопці, — нарешті сказав, не відводячи погляду від дівчини. — А познайоммося…

Вони перезирнулися, усміхнулися й погодилися без зайвих слів. Дружньо встали, взяли пиво й підійшли до сусіднього столика. Тоді Ігор ще не знав, що цей простий крок — зроблений легко, майже жартома — змінить усе його життя. Але саме з того вечора все й почалося. Уже на другому побаченні він зробив Олені пропозицію — щиро, без зайвих слів і сумнівів. Вона не вагаючись відразу погодилася вийти за нього.

Тоді ж чесно розповів, що служить у спецпідрозділі, що його робота небезпечна і що його подовгу не буває вдома. Олена прийняла його таким — без умов і застережень. У її очах він став справжнім героєм: сміливим, рішучим, тим, хто не боїться дивитися небезпеці в очі. Початок їхнього подружнього життя був насичений романтикою, пристрастю, довірою та взаєморозумінням. Вони уміли радіти дрібницям і берегти одне одного. А коли народилися діти, він намагався брати якомога більше відгулів і відпусток, затримувався вдома, щоб бути поруч із родиною та допомагати Олені з домашнім господарством.