Розділ 8

Ігор заїхав на територію «ТрансЛогістикГруп» поставив тягач на відведене місце стоянки, заглушив двигун. Взяв теку з документами й пішов до диспетчерської, щоб прозвітувати за роботу. Андрій відразу підвівся, простягнув руку, привітався. Почав переглядати документацію.

— Гарна робота, Ігорю. Вчасно, без зауважень. Замовник задоволений. Так і треба починати, — сказав він.

— Стараюся, - коротко відповів Ігор.

— За два дні буде новий рейс, — продовжив Андрій уже діловим тоном. — Польща. Відвезеш товар, там дочекаєшся зворотного завантаження й повертаєшся назад в Україну. Маршрут не складний, але пунктуальність там важлива.

— Мене влаштовує, — без вагань кивнув Ігор.

— Можливе спілкування з місцевими працівниками,- Андрій підняв на нього погляд, - документи, накладні… Ти ж англійську знаєш?

— Так, — знову кивнув.

На обличчі Андрія майнула задоволена оцінювальна посмішка.

— Чудово. Це тільки плюс. Не кожен водій може таким похвалитися.

Він ще раз потиснув Ігорю руку ніби, цим закріплюючи домовленість. З боку все виглядало буденно: нове завдання, стандартні умови, робоча розмова. Але… Андрій вже знав, що рейс до Польщі буде для Ігоря не просто черговим пунктом у графіку. Тому щойно зачинилися вхідні двері, посмішка з обличчя Андрія зникла. Він коротким жестом підкликав до себе чоловіка, який увесь цей час мовчки сидів у кутку диспетчерської.

— Дімон, підійди.

Чоловік швидко наблизився. Вони працювали разом не перший рік і вже давно навчилися користуватися своїм службовим становищем. Відкритий доступ до графіків, маршрутів і вантажів давав їм можливість успішно здійснювати злочинні махінації, поповнюючи хабарями власні кишені.

— Все йде згідно з планом, — зауважив Андрій. — Новенький задоволений, довіра формується.

— Мені здалося, що він аж занадто правильний, --  хмикнув Дімон. - Але це не завадить нам використати його на повну.

— Працюємо, як завжди, — Андрій кивнув у знак згоди. — Основний товар чистий, з документами. А серед нього… на цей раз ікони XVIII століття. Запакувати треба акуратно — подвійна плівка, м’які прокладки, щоб доїхали цілими. Нам зайвого шуму не потрібно.

— Зробимо.

-- Поки що нам щастить. Водії нічого не знають, — продовжив Андрій холодним тоном. — І знати не повинні, що возять щось дорожче, ніж сам тягач. Особливо нові, які ще не встигли освоїтися, довіряють системі, не лізуть у деталі.

— А якщо цей… наш застрягне на митниці? — раптом засумнівався Дімон.

— Відповідальність на водієві, як завжди, — роздратовано нагадав Андрій напарнику. — У паперах -- жодного натяку. Отож, ми тут ні до чого. А він хай відповідає. Дімон, ну що за сумніви. Не крякай, а то ще накрякаєш…

Дімон тільки мовчки стиснув щелепи, вже не наважуючись щось коментувати. Щоб і справді не зурочити.

Тим часом… Ігор вийшов із диспетчерської з відчуттям задоволення, що рухається у правильному напрямку. Поглянув на годинник — шістнадцята рівно. Олена якраз мала збиратися додому. Він напам'ять знав робочий графік бухгалтерії у міській поліклініці де вона працювала. Настрій у нього був напрочуд легкий. Мабуть, уперше за довгий час. Тому не роздумуючи, зайшов до квіткової крамниці, вибрав букет — не надто пишний, але яскравий, такий, який любить Олена. Йому зараз і справді хотілося побалувати дружину просто так, без приводу. Забрати її з роботи, пройтися разом містом, можливо зайти до кафе, поговорити ні про що й водночас про найважливіше.

Після розмови з Геною щось у ньому зрушилося. Ніби відчинилися двері, за які він раніше не заглядав. По-справжньому замислився не про побут, не про те, що вона тягне на собі дім і дітей, — а про її самотність. Про ті вечори, коли залишається одна у їхній спальні. Про ночі, що минають без його уваги, без його турботи, без ласки, без того невидимого зв’язку, який тримається не на словах, а на близькості.
Звісно, вони спілкуються телефоном. Він чує її голос, питає, як справи, обіцяє швидко повернутися. Але все одно це не те. Бо телефон не обіймає, не гріє, не замінює живої присутності. І тільки тепер почав розуміти, як легко звикнути до думки, що жінка мовчки все «несе» на собі. І як боляче запізно усвідомити, якою ціною їй це дається. Йому стало трохи соромно і водночас тривожно, а раптом він уже втратив можливість  виправити помилки.

Ігор міцніше стиснув букет у руках і прискорив крок. Він прагнув встигнути до того, як Олена вийде з поліклініки, щоб на ганку здивувати її своєю присутністю. Й тому незабаром уже стояв біля головного входу будівлі звідки один за одним виходили працівники, поспішаючи додому. Відійшов трохи вбік, щоб не заважати, вдивляючись у вхідні двері очікуючи побачити серед інших жінок… свою.

Минуло п'ять хвилин, потім ще п'ять… Потік працівників порідшав, двері зачинилися. Олена не виходила. Глянув на годинник шістнадцята тридцять. Це змусило його насторожився приховуючи хвилювання.

— Привіт, Ігорю, — привіталася знайома медсестра, проходячи повз.

— Привіт! Як справи Діано?

-- Та нормально все. Дім — робота, робота -- дім. Оленці нашій пощастило, аби ось так з букетом кожну із нас після роботи чоловіки зустрічали,- Діана усміхнулася.

-- Усі стараються, як можуть. Не бачила мою? — запитав він.

— Ні, -- Діана знизила плечима. – Та ти не нервуй ніде не дінеться… усього найкращого.

-- І тобі також,- усміхнувся Ігор переводячи погляд знову на вхідні двері.

За кілька хвилин помітив, як із будівлі вийшла бухгалтерка Інна. Вона теж впізнала Ігоря й підійшла.

— Ти за Оленою?

— Так. Вона ще тут? Чи, може, я її пропустив?

— Здається… у неї якісь справи виникли, — почала пригадувати Інна. — Казала, що має зайти до завідувача… Коваленка. Документи якісь… О… моє таксі. Бувай…

— Щасливо, — кивнув їй услід Ігор.

У ньому почав наростати неспокій. Ще раз глянув на годинник, потім — на вхідні двері, з яких уже ніхто не виходив. Постояв ще хвилину, ніби даючи собі шанс передумати. Потім глибоко вдихнув і рішуче рушив до входу. Відчинив двері й зайшов усередину. Коридори були порожні. Він без вагань звернув праворуч. Усе тут було знайоме, бо раніше приходив сюди не раз — у справах. Не так, як сьогодні. Без причини і з букетом у руках.