Розділ 7

Ігор зайшов на територію компанії, показав пропуск охоронцю й попрямував до свого тягача. Відчинив дверцята кабіни, поклав рюкзак на пасажирське сидіння. Глибоко вдихнув, намагаючись зосередитися на роботі, залишаючи ранкові емоції позаду. Саме тоді до нього підійшов чоловік приблизно його віку, з бородою і довгим волоссям, зав’язаним у пучок.

— Привіт, я Гена, — чоловік простягнув руку для привітання. —У цей рейс їдемо разом, правда кожен на своїй.

-- А я Ігор, - кивнув він та потиснув взаємно руку.

— Хто буде їхати попереду? – запитав Гена.

— Їдь ти, якщо хочеш, — відповів Ігор, - для мене це не принципово.

-- Гаразд,- Гена помітно розслабився.

Ігор сів за кермо свого тягача і на якусь мить заплющив очі. Серце калатало, щелепи стиснулися від усвідомлення, що це його перший рейс. Відчуття відповідальності змішалося з хвилювання, з тим поривом свободи, яке виникає на початку чогось нового. Це був не страх і не радість — радше напруга всередині, коли ще не знаєш, що буде далі, але вже розумієш: відступати не можна.

Перевірив прилади, дзеркала. Увімкнув двигун і повільно рушив територією автопарку. Під'їхав до критого напівпричепа. Здав назад, затамував подих — сухий металевий клац підтвердив зчеплення. Тепер це була фура. Його фура.

Фура одна за одною плавно виїхали з території компанії. Гена їхав попереду, час від часу махав рукою, яку висовував у вікно або сигналив цим самим підтримуючи Ігоря. І вже за пів години вони під’їхали до товарної бази. Ігор заглушив двигун, витягнув документи й підійшов до рампи.

Далі все відбулося швидко: перевірка документів, пломби, завантаження. Коли закінчили рушили у дорогу. Напруга почала поволі спадати й Ігор зосередився на дорозі. Завдяки досвіду набутому під час служби у спецпідрозділах робили свою справу, допомагаючи тримати темп, читати рух, прораховувати маневри. Згодом Ігор повністю розслабився і навіть дозволив собі увімкнути музику.

Траса тягнулася між полями й лісами. Рання весна тільки-но прокидалася: темна земля, вода в низинах, голі гілки під ясним небом. Час від часу з'являлися села і маленькі містечка. Низькі будинки, дим із коминів, люди на городах. Чуже, на перший погляд, спокійне життя. Не те, що у нього… Та Ігор не став про це замислюватися.

Через кілька годин безперервної їзди, коли остаточно стемніло, фури з’їхали з траси на стоянку для далекобійників. Жовте світло ліхтарів, ряди фур, запах кави й гарячої їжі. Ігор припаркувався, заглушив двигун. Але ще залишився сидіти в кабіні, слухаючи, як тиша поступово витісняє гул двигуна. На стоянці трасовий поспіх зникав: тут водії виглядали втомлено, запилено, спокійно. Це була коротка пауза між кілометрами, ковток перепочинку перед новим відрізком шляху.

Ігор спустився з кабіни й разом з  Геною пішли до кафе. Зробили замовлення, взяли таці й сіли за столик. Гена виявився напрочуд балакучим. Водночас швидко їв і при цьому без упину говорив.

— Нормально йдемо, — сказав він, відламуючи шматок хліба. — Траса сьогодні більш-менш. От якби не ті латки після мосту… Там фуру трохи повело, відчув?

— Було, — коротко відповів Ігор. — Але терпимо.

— Та отож. Головне — тримати дистанцію і не гнати. Я завжди кажу: краще приїхати пізніше, ніж не приїхати взагалі…

Вони ще кілька хвилин обмінялися короткими зауваженнями про заправки, ваговий контроль і погоду, яка могла зіпсувати дорогу під ранок. Потім Гена, ніби між іншим, перейшов більш на особисті теми й запитав:

— Слухай, Ігорю, а ти чим раніше займався? Видно ж, що не все життя за кермом.

Ігор затримав виделку над тарілкою.

— Служив, — відповів. — Колишній спецпризначенець.

Гена здивовано завмер, а потім широко усміхнувся.

— Ого! — він аж присвиснув. — Ну тоді мені пощастило з напарником. З таким у дорозі не страшно. Якщо що — прикриєш.

— Якщо що? — Ігор підвів брову. — А що, бувають проблеми?

Гена відвів погляд, зробив ковток кави, повільно поставив чашку. Було помітно — тему він підіймати не хотів.

— Та… різне буває, — пробурмотів він. — Дорога — вона така.

Ігор мовчки дивився на нього, не підганяючи. За хвилину Гена зітхнув.

— Гаразд, — сказав тихіше. — Рік тому було. Їхав сам, ніч, ділянка глуха, ні душі навколо. На узбіччі — легковик з аварійкою. Думаю: може, комусь допомога потрібна. Зупинився.

Він потер потилицю, наче знову переживав той момент.

— Вилазять двоє. Без крику, без погроз спочатку. Спокійно так: «Водій, давай на чай. Ти ж розумієш — дорога». Я одразу зрозумів, що це не про чай. Натякнули, що можуть і пломбу «випадково» пошкодити, і дзеркала поламати… або ще щось.

— І що ти? — спитав Ігор.

— А я не став геройствувати, — знизав плечима Гена. — Сказав, що машина на відстежуванні, зв’язок з диспетчером кожні п’ятнадцять хвилин. Якщо не обізвуся швидко знайдуть… та ще й додав, що напарник уже мав під’їхати. Постояли хлопці, подумали… і пішли. Сіли в машину та зникли. Відтоді я на узбіччі вночі — ні ногою.

— Розумно викрутився,- кивнув Ігор.

— Отож, — з полегшенням видихнув Гена. — Тепер, знаючи, хто ти, я взагалі спокійний. З таким напарником ніякі рекети не страшні.

З кафе вийшли повільно та пішли до своїх фур.

— Слухай, — озвався Гена, закинувши руки в кишені куртки. — А ти одружений?

— Так, — відповів Ігор без паузи. — Уже двадцять вісім років.

Гена знову здивовано присвиснув.

— Ого. Це серйозно.

— Є син і донька, — додав Ігор. — Уже дорослі. Донька навчається, син працює.

Він усміхнувся сам до себе. Перед очима на мить постали рідні обличчя, домашній затишок. Ці спогади огорнули теплом, свідомо не пускаючи думки далі — туди, де починаються недомовки й мовчання.

— Видно, що ти сімейний, — сказав Гена. — Ти як про них говориш… спокійно, так.  А в мене все навпаки, — зітхнув. — Тричі був одружений.

Ігор здивовано глянув на нього.