Розділ 6

Ігор роздягнувся та ліг у ліжко поруч із дружиною. Олена ще не спала, бо її й досі переповнювали емоції та гірке усвідомлення того, що діти виросли. Тепер вони обирають свій власний шлях, мають свої прагнення, які не завжди збігаються з їхніми батьківськими очікуваннями. І, здається, саме тепер Олена вперше по-справжньому зрозуміла: їхня роль змінилася. Можливо, саме так і має бути… не втручатися, не доводити правоту, а навчитися відпускати, залишаючись опорою, а не перешкодою.

— Напевно, ми вчинили неправильно, — промовила Олена, дивлячись у стелю. — Може, Маринка й справді кохає того Микиту… Їм добре разом. І, можливо, не так уже й важливо, скільки йому років. Головне, щоб людина хороша була. А те, що працює в університеті, — навіть похвально. Серйозна професія, серйозний чоловік. Я прямо відчуваю, що він… по-справжньому кохає нашу доньку, якщо наважився на стосунки зі своєю студенткою…

Ігор підвів голову, глибоко зітхнув і відвернувся, вдивляючись у темряву.

— Яке може бути там кохання? — різко озвався він. — Цей… на двадцять років старший за неї. Їй ще жити й жити, зустрічатися з хлопцями свого віку, такими ж студентами, як вона… а не з викладачем, у якого вже зовсім інші погляди на життя.

Олена повернула на бік та обійняла Ігоря, притулилася до нього. Він теж повернувся до неї.

— Може, ти й маєш рацію… — нарешті погодилася вона, — але серце не питає дозволу.

-- Так, серце не питає дозволу, -- погодився з дружиною Ігор та ніжно торкнувся пальцями її щоки,– але розуму втрачати не можна… варто завжди думати про наслідки.

Запанувала тиша, лише рівне дихання нагадувало про присутність одне одного. Вони лежали поруч, відчуваючи тепло й близькість, та між ними все ще пролягала невидима лінія — між батьківською турботою і свободою серця доньки. Ігор не приховував, що у нього погіршився настрій від того, що Олена не підтримує його позиції. Він не тримав образи, але внутрішнє роздратування не відпускало. Бо планував провести вечір у більш інтимній атмосфері… тепер вже нічого не хотілося. Ігор прибрав від неї руку і вкрився ковдрою майже з головою, відчуваючи, як важкість подій тисне на думки.

— Будемо спати, — сказав він, — завтра мені у дорогу.

Олена не хотіла сприймати те, що Ігор не погоджується з нею. Їй хотілося його переконати у своїй правоті й тому вона додала:

— Ігорю… ми не повинні бути такими категоричними з Маринкою. Треба довіряти їй, приймати її вибір…

Вона знову притулиться до нього під ковдрою, обійняла міцніше:

— Спробуй зрозуміти її… — не здавалася Олена. — Їй потрібна наша підтримка…

Ігор глибоко зітхнув. М’якість Олени, її тепло і щирість розм’якшили його серце.

— Ну добре… добре, — нарешті промовив. — Постараюся подивитися на це з іншого боку, не так категорично. Обіцяю поговорити з нею завтра зранку, та навряд чи я зможу… прийняти її вибір. Але я постараюся… чесно.

Він повернувся до Олени, обійняв її взаємно. Хотів розповісти про сусідку, про події, які трапилися вдень, та потім передумав. «Хай наступного разу», — вирішив, відчуваючи бажання до дружини, і полегшення від того, що ця розмова не перейшла у суперечку.

Трохи підвівся й доторкнувся губами до її щоки, потім до губ. Щомиті поцілунок ставав пристраснішим, глибшим, зі знайомою ніжністю й бажанням. Олена відкинулася на подушку, дозволяючи собі розчинитися в його теплі.

— З кожним роком я хочу тебе все більше і більше, - шепнув Ігор дружині біля вушка. – Ти моя і я кохаю тебе…

-- І я кохаю тебе, - сказала Олена у відповідь.

Наступного ранку Ігор прокинувся відпочивши, повністю налаштований на робочий лад. Прийняв душ, одягнувся, випив каву з бутербродами, які вже встигла приготувати Олена. Він чудово пам'ятав про свою обіцянку поговорити з донькою. І тому ще раз, перед тим як підійти до Марини поглянув на Олену, яка кивком голови підбадьорила його залишаючись сидіти на кухні. Марина тим часом вже зібралася до університету, накинула рюкзак на плечі, та, помітивши батька, надула губки й відвернулася, даючи зрозуміти: спілкуватися вона з ним не хоче.

— Я вчора погарячкував,- почав Ігор, -   іноді я  буваю різким… і тобі не завжди легко зрозуміти мене. 

Він підійшов ближче, взяв її за руку зробив паузу і спробував усміхнутися, хоча очі лишалися сумними:

— Ти вже виросла. Я це приймаю… і вчуся відпускати тебе у доросле життя.  Я лише хочу, щоб ти знала: я завжди поруч. Навіть коли ти сердита на мене. Навіть коли не хочеш слухати. Я все одно лишаюся твоїм батьком, і буду дбати про тебе.

Маринка трохи пом’якшала, не відводячи очей промовила:

— Добре, тату… я зрозуміла.

Ігор кивнув, ніжно стиснув її руку і допоміг поправити рюкзак:

— Все буде добре, доню. І я вірю, що ти зробиш правильний вибір.

--Тату дякую тобі за турботу… Та мені вже час, а то на пару запізнюся.

Марина вийшла, а Ігор з полегшенням видихнув. Йому ніби й самому полегшало. Олена вийшла з кухні обійняла його.

-- Я рада що ти з нею поговорив.

-- Я теж радий. Але це не означає, що я приймаю її вибір. Не можу…

--Мені теж важко, але ми повинні з розумінням до цього ставиться, - Олена поцілувала його.

-- Я теж буду збиратися,- Ігор неохоче відірвався від її вуст. - А то у перший свій рейс виїду з запізненням… Звільнять відразу,- пожартував він, уже натягуючи куртку, а потім голосно покликав сина:- Тимуре, спустися зі мною до під'їзду… і водійські права з собою прихопи.

-- Гаразд, - відгукнувся юнак трохи здивований проханням батька.

Поки син взувався, Ігор накинув на плече свій рюкзак та знову обійняв Олену. Притиснув до себе й пошепки промовив, щоб не почув Тимур:

— Я хочу подарувати синові машину…

Очі Олени спалахнули радістю. Вона усміхнулася, і їхні губи злилися ще в одному ніжному поцілунку — теплому, щирому, без слів.

Невдовзі батько й син вийшли з квартири. Тимур спускаючись сходами, відчував дивне хвилювання нишком поглядаючи на батьеа, не розуміючи, навіщо той покликав його вниз. Ігор же ловив себе на радісній думці, що незабаром зробить для сина щось по-справжньому важливе.