Розділ 5

Ігор ще кілька хвилин сидів, стискаючи в руках куртку. Потім розрахувався, підвівся й вийшов з кафе. Надягнув куртку та пішов у бік дому, намагаючись упорядкувати думки. Кожен робить свій вибір і переживає свій біль. У кожного є межа, яку або наважуються переступити, або ні; з якою коряться — або борються. Він зробив усе, що міг: не пройшов повз, простягнув руку допомоги, сказав те, що вважав правильним. Далі — вже не його рішення.

Він не міг змусити її прислухатися, не міг переконати у власній правоті. Йому було по-справжньому прикро — не через різкі слова Дарини, а через гостре відчуття власного безсилля. Він був з тих, хто не приймає насильства, хто не терпить людей, які підіймають руку на жінок, прикриваючись любов’ю чи роботою. Та водночас Ігор розумів: його гнів нічого не змінить. Її життя — це її вибір. Навіть якщо цей вибір неправильний, він не мав права ламати чужі кордони, навіть із найкращих намірів.

«Ти не рятівник чужих доль, — твердо сказав собі Ігор. — І не суддя».

Видихнув, відпускаючи напругу. Завтра в нього перший рейс. Дорога вимагатиме свіжої голови й холодного розуму. А цей вечір… нехай залишиться спробою бути людиною. Не більше і не менше. Ігор уже майже дійшов до під’їзду, коли раптом щось змусило його зупинився. Увагу привернув чорний джип, що плавно загальмував неподалік від будинку. З водійського сидіння вийшов чоловік років сорока. Високий, упевнений у рухах, у чорному, довгому пальті. Він швидко обійшов машину, відчинив задні дверцята й подав руку. Ігор машинально зробив крок уперед… і завмер. Із салону вийшла Маринка…

У голові на мить стало порожньо. Донька виглядала дорослішою, ніж він звик її бачити: розпущене волосся, акуратне сіре пальто, серйозний погляд. Вона щось сказала чоловікові, усміхнулася. І тоді сталося те, від чого в Ігоря перехопило подих. Чоловік нахилився й поцілував Марину. Його доньку. Не в щоку. Не побіжно. По-дорослому. Упевнено. І вона… відповіла взаємно.

Світ навколо ніби зсунувся. Ігор відчув, як серце глухо вдарило в грудях, а в скронях загуло. Усі роздуми — про рейс, про Дарину, про правильне і неправильне — миттєво зникли. Хто цей чоловік? Скільки йому років? Як давно це триває? У голові здійнялася хвиля тривоги, гніву й страху, змішаних в один клубок. Ігор зробив один крок, другий стискаючи долоні в кулаки, з відчуттям того, до чого був зовсім не готовий. Гнів накрив миттєво, різко. Він більше не думав — тіло зреагувало раніше за розум. Кілька швидких кроків і вже був поруч.

— Відійди від неї! — гаркнув Ігор.

Він грубо схопив чоловіка за плече, рвучко розвернув до себе й з усієї сили притис спиною до автівки. Рука вже злетіла — ще мить, і удар в обличчя був би неминучий.

— Не смій наближатися до моєї доньки! — голос Ігоря тремтів від люті. — Чуєш? Не смієш!

Чоловік трохи оговтався й розтулив рота, та Марина миттєво кинулася між ними.

— Тату, зупинись! — вона вчепилася в батькову руку, намагаючись відтягнути його. — Будь ласка, не чіпай його! — кричала вона, дивлячись батькові прямо в очі. — Ти не маєш права!

— Маринко, відійди! — Ігор задихався від злості. — Він дорослий чоловік, який задурив тобі голову! І саме він не мав права цього робити…

— Це не так, — її голос зірвався. — Я кохаю його!

Слова вдарили сильніше за кулак.

— Чуєш, тату, я кохаю Микиту, — вигукнула ще сильніше Марина, сльози котилися по її щоках. — Я кохаю Микиту! Ми зустрічаємося! Це мій вибір!

Ігор відчув, як усе всередині зупинилося, втратилося відчуття часу. Рука, стиснута в кулак, повільно опустилася. Він, мабуть, вперше у житті дивився на доньку — і бачив перед собою не маленьку дівчинку, яку водив за руку на прогулянку, а дорослу дівчину з відчайдушним, закоханим поглядом, готову захищати свого коханого чоловіка навіть від рідного батька. Така рішуча, зухвала, чужа. Ігор стояв, ніби приголомшений. Слова Марини ще луною билися в голові, ніяк не складаючись у зрозумілу картину. Дорослий чоловік… його донька… і вони зустрічаються.

— Я… тебе зовсім не розумію, — нарешті глухо сказав Ігор. — Йди до квартири. Негайно.

Його голос був важкий, через силу стриманий, з відчуттям напруги.

— Ні, тату, — різко відповіла вона. — Це ти мене не розумієш.

Вона зробила крок уперед, дивлячись прямо в його очі.

— А як ти можеш мене зрозуміти, якщо тебе постійно немає вдома? Ти весь час у роботі. Звідки тобі знати, які мені подобаються чоловіки? І що мені потрібно?

Ігор стиснув щелепи. Кожне її слово било болючіше, ніж він очікував. У ньому підійматися хвиля гніву, але він змусив себе мовчати. Не зараз. Не тут. Не при ньому.

— Йди до квартири, Марино, — повторив він уже тихіше, але з наказовою твердістю. — Ми поговоримо вдома.

-- Маринко, йди, послухай батька, - озвався нарешті чоловік, - я тобі потім зателефоную…

-- Але…

-- Маринко, будь ласка…

Дівчина подивилася на свого коханого, потім на батька, вся напружена, не знаходячи в собі більше жодного слова побігла до під’їзду. Ігор повільно перевів погляд на Микиту.

— А ти… — сказав він холодним голосом, — щоб і близько більше не підходив до моєї доньки.

Ігор зробив крок уперед.

— Ти… закрутив голову молодій дівчині. Скористався її наївністю… Якщо ще хоч раз побачу тебе поруч зі своєю донькою…

— Послухайте, я… — Микита випрямився, намагаючись говорити спокійно. — Я кохаю вашу доньку… У мене серйозні наміри…

Ігор навіть не дослухав. Він різко розвернувся, ніби будь-яке подальше слово могло зірвати той крихкий самоконтроль, що ще тримав його на ногах. Не озираючись, пішов до будівлі, відчуваючи, як усередині змішуються гнів, страх і болюче усвідомлення того, що щойно він побачив доньку іншою, якою зовсім не готовий був побачити.

Ігор піднявся сходами важкими кроками. Усередині все кипіло — емоції зашкалювали так, що збивалося дихання. Сварка з донькою тиснула на нього каменем, не даючи зосередитися. Зараз він не міг мислити раціонально: свідомість ніби відставала від подій, не встигаючи осягнути, що саме відбувається і як до цього дійшло.