Розділ 4

Ігор повертався додому в піднесеному настрої. День видався вдалим: машину отримав, перевірив, документи оформив. А думки про завтрашній перший рейс гріли душу приємним хвилюванням.  Вже уявляв дорогу, глухий гуркіт важкого тягача й відчуття, що нарешті рухається вперед. Припаркувався біля свого будинку, увімкнув сигналізацію, рушив до під’їзду. Але  мимоволі сповільнив крок, коли  помітив, що на лавці сиділа його сусідка — та сама жінка, за яку він зранку заступився. Вона зігнулася, обійнявши себе руками й втуплено вдивлялася у темний асфальт. Було зрозуміло, що їй холодно.

«Мабуть, боїться підійматися додому… — майнула думка в Ігоря. — І все це… через свого чоловіка-варвара».

Йому стало шкода її щиро, глибоко, по-справжньому. І тому удати байдужість та пройти мимо він просто не міг. Важко зітхнув та підійшов ближче.

— Добрий вечір… — привітався.

Жінка здригнулася, підвела голову. Побачивши Ігоря, вона розгублено усміхнулася.

— Добрий… — відповіла поспіхом випрямляючись. — Я… тут...

У її голосі звучала нервозність, а пальці судомно стискали край пальта. Ігор зрозумів: їй незручно, але не тому, що він підійшов. А тому, що він бачив її зранку у неприємному становищі. Вона не знала, куди себе подіти, що сказати.

— Ви геть замерзли, — сказав Ігор м’яко. — Може, вам краще не сидіти тут, а то можна і застудитися. Весна у цьому році все-таки холодна.

Жінка кілька секунд мовчала, ніби розмірковуючи над тим, що має відповісти. Потім ледь помітно кивнула.

— Дякую, що турбуєтеся… Я просто… ще трохи подихаю свіжим повітрям.

Але Ігор не пішов, а присів на край лавки, залишивши між ними дистанцію. Нічого більше не став питати, а тільки мовчки зняв з себе куртку й обережно накинув жінці на плечі. Вона знову здригнулася, ніби від несподіванки, й одразу спробувала підвестися.

— Не треба… справді, — вимовила вона, ніяково відводячи очі.

— Не відмовляйтеся, — твердо наполіг Ігор. — Ви ж змерзли... у вас аж губи посиніли.

Вона ще якусь мить вагалася та потім здалася й щільніше загорнулася в куртку, притискаючи її до грудей.

— Дякую… — сказала, але у цьому слові відчувалося більше, ніж проста вдячність.

Ігор перевів погляд на вікна їхнього будинку. У кількох квартирах горіло світло, серед них — і на їхньому поверсі. Ігор одразу зрозумів: вона чекає, коли у  вікнах її квартири потухне світло. Чекає того моменту, коли її чоловік ляже спати, а вона зможе непомітно зайти.

— Знаєте, — після паузи мовив Ігор, — пішли до нас. Разом із нами повечеряєте. Діти вже повинні бути вдома, а… дружина смачно готує. Посидите, зігрієтеся… а потім, коли стане спокійніше, повернетеся до себе.

Жінка різко похитала головою, категорично відмовляючись.

— Ні, що ви… — її голос затремтів. — Мені незручно. Я не можу… я краще тут посиджу, — додала вона вже тихіше. — Ще зовсім трохи… і я піду.

Ігор розумів, що наполягати марно — вона до його квартири не піде. Він вже хотів залишити її на лавці й рушив до під’їзду, коли раптом обернувся.

— А може… підемо до кафе? — запропонував несподівано. — Чаю вип'ємо, бодай трохи зігрієтеся…

Жінка здивовано підняла на нього очі, бо не очікувала такої пропозиції. Їхні погляди зустрілися.

— Якщо звісно ви не проти… — додав він, посміхаючись, щоб зняти напруження.

Вона ще вагалася та потім підвелася, зробила крок, другий.

— Добре… можна, але ненадовго… - та потім різко зупинилася. — Вас же вдома, напевне, чекають… а ви тут зі мною… возитися. Ні-ні, я не можу. Дякую, але йдіть до себе.

Ігор теж зупинився, відчуваючи легке розчарування, але водночас і повагу. Перед ним без сумніву порядна, вихована жінка.

— Добре… як скажете, — промовив відступаючи, залишаючи їй вибір, щоб вона не відчувала тиску з його боку.

Жінка швидко подивилася на нього, всміхнулася й повернулася до лавки, а Ігор повільно рушив знову до під’їзду. Та потім зупинився… не зміг піти, лишити її. Він же бачив, як вона стискає себе, плечі напружені, а пальці синіють від холоду. І… чомусь саме у цю мить в його голові спалахнули думки про Олену, про обов’язки й мораль. Він повинен йти до своєї квартири, у свою сім'ю, а не думати про те, як допомогти чужій жінці. Та зараз це було зовсім не про мораль, нагадав собі. Він як людина, як сусід хоче допомогти й тому думка про те, що це може бути неправильно тут недоречна. Ігор зібрався та повернувся до жінки простягнув їй руку:

— Підводьтеся… ми йдемо до кафе, — сказав впевнено.

Вона подивилася на нього трохи розгублено, трохи збентежено. Ігор обережно взяв її за руку. Вона спершу все ж таки намагалася відсунутися, але холод і виснаження перемогли. Підвелася і вони разом рушили до кафе. Він відчував, як її рука в його руці тремтить, ледве зберігаючи тепло, а холодний дотик проникав крізь його пальці. Мимоволі виникло несподіване бажання — обійняти її, притиснути до себе, зігріти теплом власного тіла.

Та свідомість моментально втрутилася у це бажання, нагадуючи йому, що він одружений… вона заміжня… Тому навіть найпростіший дружній жест міг би бути неправильно витлумачений. Ігор напружився, відступив крок убік, тримаючи дистанцію, яка не повинна переходити межі дозволеного. Та її руки все ж не відпускав продовжуючи вести за собою вперед, мовчазно підтримуючи, поки не зупинилися перед кафе. Відпустив її руку, відчинив перед нею вхідні двері будівлі і вони зайшли досередини.

Кафе було маленьке, затишне, з яскравим світлом, що тепло розтікалося по дерев’яних столиках. Стояв аромат свіжозавареного чаю і свіжої випічки, а тиха мелодія наповнювала простір спокоєм Відвідувачів було небагато — кілька пар пили чай та розмовляли, хтось працював за ноутбуком. Все виглядало невимушено та спокійно.

Ігор провів жінку до столика в кутку, де вони мали змогу залишалися непомітними. Замовив чай і гамбургер для неї, а собі нічого. Так буде правильно подумав, бо він повечеряє вдома у колі своєї сім'ї і чаю теж вип'є вдома. А тут у кафе проведе десь пів години й не більше. Допоможе їй трохи зігрітися, а потім поспішить додому. В думках він вже обмірковував, як все пояснить Олені. Ніяких таємниць, ніяких неправдивих слів — чесно розповість, чому затримався. Нічого не збирається приховувати. Щоб не виникло ніяких непорозумінь, щоб Олена не подумала нічого зайвого і не почала ревнувати. Бо його допомога сусідці лише із жалю, лише як людині, яка опинилася у неприємній ситуації. А він, як сусід допомагає і — нічого більше.