Розділ 3

Ігор прокинувся рано. Повільно підвівся з ліжка, намагаючись не розбудити Олену. Пройшов у ванну кімнату й увімкнув душ. Потік теплої води змив залишки сну, і водночас змусив думки збиратися докупи. Вимкнув душ, вийшов та обтерся рушником, причесав волосся перед дзеркалом. У свої п’ятдесят п’ять він виглядав молодшим, ніж почувався насправді. Високий, з правильною поставою, широкі плечі, щільне тіло, яке тримав у тонусі роками тренувань. М’язи підтягнуті, але не надмірно — природні, чоловічі. Обличчя мужнє, з чітким підборіддям і легким загартованим рельєфом щік. На лицеві легка щетина, шкіра рівна, жодних слідів байдужості до себе. Коротка стрижка з сивиною на скронях. Очі — голубі, глибокі, спостережливі, з натяком на суворість, але водночас теплі, здатні заспокоїти й підтримати. Він був не просто гарним чоловік — він був той, хто викликає довіру й повагу, і саме в цьому відчувалася його внутрішня гідність.

Швидко одягнувся, намагаючись не шуміти. Застебнув сорочку та на мить затримався біля ліжка, нахилився до Олени. Вона ще спала — оголена, розслаблена, опутана його любов'ю. Обережно поцілував її в чоло, затримавшись на секунду довше, ніж збирався, і прошептав «до вечора».

У коридорі накинув шкіряну куртку, взувся й вийшов з квартири. Замкнувши вхідні двері, вже хотів було спустився сходами, коли у сусідній квартирі із розгону розчинилися двері. І звідки вибігла жінка трохи вище середнього зросту десь років тридцяти. З прямим довгим темно-русявим волоссям, що розсипалося по плечах. Виглядала так ніби вона зовсім не встигла себе зібрати до ладу. На ній було світле пальто, накинуте поспіхом поверх домашнього одягу, пояс перекручений, ґудзики не застебнуті.

Але… витончені риси обличчя, доглянута шкіра, акуратні брови й пухлі губи видавали в ній жінку, яка звикла стежити за собою — навіть у цю мить хаосу. Її очі — великі, темні — металися, наче вона шукала шлях до порятунку, дихання збивалося, а губи тремтіли, ніби стримувала крик. Вона різко зупинилася, ледь не налетівши на Ігоря, і відскочила, притискаючи до грудей сумочку, немов щит. У її очах виднівся страх, замішання.

— Обережно… — Ігор від несподіванки розгубився, але майже одразу опанував себе, зрозумів, що це ті нові сусіди — чию сварку він учора чув з балкона. — Сталося…

Та не встиг запитати, бо з квартири різко вибіг чоловік — майже оголений, лише в зім’ятих домашніх штанах, з перекошеним від люті обличчям. Широкі плечі, напружені м’язи, жили, що проступили на шиї, — усе в ньому дихало агресією. Очі палали злістю, а подих був важкий, рваний.

— Куди ти зібралася?! — гаркнув він і різко схопив жінку за лікоть.

Вона скрикнула й смикнула руку, намагаючись вирватися. Її пальці судомно стисли ремінець сумочки, ноги ковзнули по бетонній підлозі майданчика та вона вперлася, наважилася не підкорятися.

— Відпусти! — її голос тремтів, але й водночас у ньому звучала відчайдушна рішучість.

Чоловік смикнув її ближче до дверей, намагаючись затягнути назад у квартиру. Його щелепи зійшлися, губи скривилися в лютій гримасі. Він підняв руку — різко, без вагань, — і замахнувся, щоб завдати удару. Жінка інстинктивно заплющила очі й відвернула обличчя, очікуючи болю. Ігор зреагував миттєво. Він різко ступив уперед і перехопив руку чоловіка ще в повітрі.

— Ти що робиш?! — голос Ігоря прозвучав твердо й гучно. — Опусти руку. Ти не маєш права її бити.

Чоловік сіпнувся, намагаючись вирватися втупився у нього.

— Відійди! — вигукнув він, дихаючи Ігореві просто в обличчя. — Це моя дружина, що хочу те й роблю. Не лізь у чужі сварки.

— Чужі чи ні — байдуже, — Ігор не відступив ані на крок. — Жінок не б’ють. Ніколи й ні за яких обставин.

— Ти мене повчати будеш?! — сусід нервово засміявся, але в тому сміху не було нічого веселого. — Йди собі, поки цілий. Бо потім пошкодуєш, що вирішив стати героєм.

Він смикнув руку, звільняючись, і зробив крок до Ігоря, нависаючи над ним, намагаючись залякати та стискаючи міцніше кулаки.

— Спробуй — і матимеш справу вже не зі мною, — холодно відповів Ігор. — Я викличу поліцію.

Ці слова сильніше розсмішили чоловіка, на мить зупинили — і саме у цей момент жінка, скориставшись паузою, рвонула вниз не озираючись.

— Стій! — гаркнув чоловік, але було вже пізно.

Він знову повернувся до Ігоря, його очі звузилися.

— Запам'ятай мене, — прошипів крізь зуби він. — Ти ще пошкодуєш, що не пройшов мимо.

Після цих слів сусід різко розвернувся й зайшов до своєї квартири щосили грюкнувши вхідними дверима. Ігор ще кілька секунд стояв нерухомо, потім повільно видихнув, усвідомлюючи, як сильно калатає його серце. Нарешті опанувавши свої емоції швидко спустився донизу та вийшов з під'їзду. Він очима шукав жінку, але її ніде не було видно. Покивав головою та попрямував до свого позашляховика білого кольору.

Сів за кермо, завів двигун — рівний звук одразу заспокоїв. Виїхав з двору та рушив до вантажно-перевізної компанії «ТрансЛогістикГруп» — де мав сьогодні підписати договір та отримати «свою» машину. І вже за тридцять хвилин Ігор під’їхав до місця призначення, до однієї з найбільших компаній у місті. Територія якої займала кілька гектарів: просторий асфальтований майданчик, склади з високими металевими воротами, адміністративна будівля зі скляним фасадом і логотипом компанії, яку було видно здалеку.

На стоянці рівними рядами вишикувалися вантажівки — сучасні тягачі з напівпричепами, рефрижератори, тентовані фури та кілька автоцистерн. Машини були чисті, доглянуті, з фірмовими кольорами на бортах, що одразу видавало порядок і дисципліну. Компанія «ТрансЛогістикГруп» здійснювала перевезення по всій країні й за кордон: від харчових продуктів та медикаментів до промислового обладнання й будівельних матеріалів.

Диспетчери в офісі працювали цілодобово. Вони відстежували маршрути на екранах і координували водіїв. Логісти узгоджували графіки завантаження та розвантаження на складах, де працювали навантажувачі, а оператори з оформлення вантажів швидко й злагоджено заповняли документи, перевіряли товар і готували машини до виїзду. Усе тут було побудовано на точності, відповідальності й часі. Тому компанія й мала гучну репутацію надійного партнера.