Розділ 2

— Мамо, тату! Я вдома! – почулося з порогу.

Ігор вийшов у коридор, щоб привітатися з донькою. Марина саме ставила рюкзак на полицю, а побачивши батька, одразу кинулася до нього й обійняла за шию так міцно, ніби вони не бачилися вічність. Зелені очі — точнісінько як у матері — світилися радістю. А біляве волосся, зібране в недбалий пучок, і простий студентський одяг надавали їй легкої, щирої привабливості.

— Тато, якось не звично тебе бачити вдома, — усміхнулася вона, притискаючись до нього. — Я так скучила.

Ігор обійняв доньку у відповідь відчуваючи, як на душі поволі стає спокійніше.

-- Це не надовго, - вигукнула Олена з кухні,- тато знову покидає нас…

-- Знову на роботу? – запитала у батька засмучено Марина.

— Так, але не будемо зараз про це. Ти краще розповідай, як там університет, — сказав він, трохи відсторонившись, але не випускаючи її з рук. — Не замучили тебе там твої закони?

Марина засміялася.

— Замучили, але мені подобається, — відповіла вона живо. — Сьогодні була криміналка. Розбирали реальні справи, уявляєш? Викладач такий… гарний, тобто… жорсткий, але справедливий.

— Юридичний — це не жарти. Там треба мати голову холодну і нерви міцні. А ти у мене така, я пишаюся тобою доню,- кивнув Ігор, а потім серйозно поцікавився: - Так ти говориш, що викладач гарний.

-- Та так до слова прийшлося,- Марині стало ніяково і вона спробувала змінити тему. – Тату, так ти знову, до спецпідрозділу повертаєшся?

-- Твій тато тепер у далекобійники пішов, - озвалася обурено Олена.

-- Справді? – Марина була трохи здивована.

-- Так, гроші треба заробляти, - підтвердив Ігор засмутившись.- Робота мені підходить, але на жаль… мені знову вас потрібно буде залишити.

-- Звісно жаль, але якщо треба, то треба. А ми, тато, як завжди будемо чекати на тебе вдома,- Марина хотіла підбадьорити батька. - Я, мама і Тимур завжди сумуємо за тобою. Головне, щоб з тобою все було добре.

Ігор усміхнувся у відповідь радіючи, що родина з розумінням приймає його роботу і завжди на нього чекає. З кухні вийшла Олена витираючи руки рушником.

-- Маринко, йди мий руки. Вечеря вже на столі,- сказала вона.- Тимурка телефонував через п'ять хвилин буде.

Ігор хотіло було запитати у дружини, хто по сусідству квартиру купив. Хто відтепер їхні сусіди, але не встиг, бо до квартири зайшов Тимур. Високий, широкоплечий, з розкуйовдженим волоссям та з похмурим виглядом. Зняв мовчки куртку, повісив на вішалку не дивлячись ні на кого.

— Привіт, — кинув коротко, майже без інтонації.

— Привіт, сину, — сказала у відповідь Олена.  — Йди мий руки, зараз будемо вечеряти.

Тимур лише кивнув і попрямував до ванної кімнати звідки вже вийшла Марина. Яка привіталася зі старшим братом та пройшла на кухню сіла за стіл поруч з батьком.

-- Тимурка знову не в настрої, - шепнула Марина, - мабуть, через Полю.

Хлопець мовчки вийшов з ванної та пройшов на кухню, сів на своє місце. Його настрій був пригнічений, похмурий. Олена насипала кожному у тарілку картоплю, салат. Дістала з холодильника вже порізану ковбасу та твердий сир. Ігор уважно придивився до сина.

— Тимуре, — звернувся він до нього, — щось ти сьогодні якийсь не такий. Що сталося?

Тимур знизав плечима, не підводячи очей від тарілки.

— Та нічого, тату. Просто втомився.

— Втомився? — перепитала Олена. — Ти так уже другий тиждень «втомлений». На роботі проблеми?

— Ні, мамо, — різко відповів хлопець. — Все нормально.

— Якщо нормально, то чого сидиш, як на похороні? — не відставала Олена, поклавши синові на тарілку ковбаси. — Їж, поки гаряче.

Тимур нервово відсунув стілець.

— Мамо, не починай.

— Я не починаю, я питаю, — підвищила голос Олена. — Ти ж знаєш, що ми хвилюємося.

— Знову те саме! — вибухнув Тимур та підвівся. — Ви завжди хвилюєтеся! Навіть коли нічого не сталося! Апетит пропав, — кинув через плече й пішов у коридор.

За мить грюкнули двері його кімнати. Марина здригнулася, схопилася з місця.

— Я піду до нього. Може, він мені скаже.

— Ні, — спокійно зупинив її Ігор, поклавши руку на плече доньки. — Я сам з ним поговорю.

Марина нерішуче кивнула, а Олена зітхнула й мовчки сіла за стіл. Ігор же повільно пішов у бік кімнати сина. Постукав, прочинив двері та зайшов досередини, сів у крісло навпроти ліжка. Тимур лежав, закинувши руки за голову, з навушниками у вухах. Його погляд уперто був втуплений у стелю, щелепи стиснуті. Усім своїм виглядом він давав зрозуміти: говорити не збирається. Та Ігор не поспішав. Він умів чекати. Просто сидів і дивився на сина, ніби вперше дозволив собі уважно роздивитися його.

Двадцять шість. Уже не хлопець, але ще й не той чоловік, який знає, як тримати удар. На вигляд  практично його власне відображення двадцятирічної давнини. Ті самі риси обличчя, той самий важкий погляд, коли щось не так. І ця впертість — мов стіна, крізь яку не прорвешся, поки сама не трісне.

«Такий самий, як і я, — подумав Ігор. — І зовні, і всередині».

Тимур нещодавно закінчив університет, майже без свят і пафосу — просто закрив одну сторінку й одразу відкрив іншу. Тепер працював програмістом у фірмі: довгі години за ноутбуком, дедлайни, чужі правки, нерви. З боку здавалося, що все складається як треба. Але Ігор знав — мовчання сина було гучнішим за будь-які слова. Він побачив, як Тимур ледь помітно напружується під його поглядом, як стислися пальці. Поправив навушники, які тільки відгороджували його від розмови. Бо він зовсім не слухав музики. Ігор зітхнув і, не підвищуючи голосу, сказав:

— Я нікуди не поспішаю тому зачекаю, коли ти заспокоїшся і… поговоримо.

Тимур не поворухнувся. Та Ігор бачив — він чув тому сидів і далі, терпляче, спокійно, знаючи: рано чи пізно син заговорить.

— Розповідай, — озвався знову Ігор, не зводячи з сина очей.

Тимур мовчав ще кілька секунд. Потім повільно зняв навушники, покрутив їх у руках.