Розділ 1

Ігор зайшов на кухню. Зупинився біля дверей спостерігаючи за дружиною, яка стояла біля плити зосереджено помішуючи картоплю на сковорідці й водночас спілкуючись телефоном. Він прислухався намагаючись зрозуміти з ким вона говорить.

-- Я постараюся, але не обіцяю… наберись терпіння. Так… вдома… я тобі завтра зателефоную…

Коли Олена закінчила розмову та відклала смартфон на підвіконня Ігор крадькома підійшов ззаду й обійняв дружину за талію, притиснувшись щокою до її скроні.

— Що у нас сьогодні на вечерю? Картопля… — лагідно мовив. — Ти у мене готуєш найсмачніше у світі... А хто це тобі телефонував?

Олена відчула, як серце пропустило кілька ударів, тіло напружилося, руки затремтіли… Вона обережно відсунулась від нього. В її очах з’явилося хвилювання, але вона швидко опанувала себе, намагаючись виглядати спокійною.

— Та так… подруга… колега Інна, — швидко відповіла криво посміхаючись.. — Просто… робочий дзвінок… Домовлялися про справи на завтра.

Олена опустила очі, крутячи ложку в руках, сподіваючись, що чоловік не помітить того, що вона прагнула приховати.

— Зрозумів, — Ігор повірив, бо не мав жодної причини не довіряти їй. — Ти в мене така гарна… Обожнюю твою усмішку, твої очі. Я готовий тонути в них щоразу, коли дивлюся на тебе. Обожнюю твоє волосся, ці кучері, твій аромат… Обожнюю тебе всю.

Він знову обійняв дружину притуляючись до неї. Олена полегшено видихнула. Напруга справа. Слава Богу він не здогадався. У її рухах з’явилася легкість, настрій помітно поліпшав. Вона на мить повернулася до нього та чмокнула його в губи жартівливо штовхнувши ліктем.

— Ігорю, не заважай, — сказала з усмішкою. — Он-но діти вже мають повернутися, а вечеря ще не готова. Якщо хочеш допомогти — накрий на стіл. А обійми залиш на потім.

-- Залюбки допоможу, - Ігор дістав із навісної шафи чотири тарілки й поставив на стіл ніяк не наважуючись розпочати серйозну розмову, бо розумів, що настрій його дружини враз зміниться. – Я хотів тобі дещо сказати…

-- Так кажи,- Олена витерла руки рушником дивлячись на нього. – Погане чи хороше?

-- Два в одному,- Ігор спробував пожартувати, але не вийшло. – Я роботу знайшов і вже завтра треба виходити…

-- Так це ж хороші новини,- Олена дійсно зраділа, вимкнула газову плиту.- Ну, от картопля готова, зараз салат зроблю. Що за робота? І що тут поганого нічого не розумію.

Ігор присів на стілець докладаючи зусиль виглядати спокійно перед тим як повідомити дружину про найважливіше.

-- Одна велика вантажно-перевізна компанія набирає водіїв… я в інтернеті оголошення прочитав…

--Ти… знайшов роботу далекобійника? – перебила його Олена не стримуючи емоцій не те що здивування, скоріше роздратування.

--Так,- підтвердив Ігор, - обіцяють хорошу зарплатню. А гроші нам зараз вкрай необхідні… і Маринці навчання треба оплатити й Тимурові з квартирою допомогти…

-- Звичайно, нам потрібні гроші, я цього не заперечую,- Олена трохи вгамувалася, - але... я гадала, що ти роботу пошукаєш… у місті. Охоронцем підеш… чи може хліб розвозити будеш. А ти знову, аби з дому… якомога далі від мене.

На очах в Олени виступили сльози, хоч десь у глибині душі зраділа цьому. Ігор підвівся, підійшов та знову обійняв Олену, пригорнув до себе.

-- Можу відмовитися, - він витримав хвилину очікуючи, що дружина щось скаже, але вона мовчала вткнувшись обличчям йому у груди й тоді додав.- Оленко, ти ж знаєш, що робота охоронця зовсім не для мене. Не моє це сидіти часами дивлячись у монітор, чи відчиняти та зачиняти ворота. Я повинен бути постійно у русі…

-- Та знаю я,- тяжко зітхнула Олена відірвавшись від нього й одразу взялася за приготування салату зі свіжих огірків та зеленої цибулі. - Я ще, коли заміж за тебе виходила знала, що ти не домашній. Тобі постійно кудись із дому треба йти, їхати. І знаєш… за ці двадцять вісім років нашого подружнього життя я вже звикла, що тебе постійно немає поруч. Я все тягнула сама… Правда твоя мати, коли була живою мене дуже виручала. Якби не вона, я й не знаю, як би впоралася тоді. Раїса Іванівна зранку вставала раніше за мене, сніданок готувала, мене до роботи проводжала, а сама з малими залишалася, няньчила їх, та по хаті все робила… Ніколи не казала, що втомилася. Вона мені була не просто свекрухою… вона була опорою. Навіть коли я падала з ніг, вона говорила: «Іди, доню, перепочинь, я тут». А тепер… тепер я справді одна.

В її голосі звучала щира вдячність і світлий сум. Ігор мовчав. Слова Олени боляче торкнулися спогадів, які він намагався не чіпати без потреби. Перед очима постала мати — її спокійна усмішка, натруджені руки. В грудях важко стиснуло, і він відвів погляд, щоб приховати вологий блиск в очах.

— Вона… багато для нас зробила, — нарешті глухо сказав Ігор, а потім на мить замовк, ковтнув клубок у горлі й додав намагаючись сказати щось втішне. - Але тепер діти повиростали… Сонечко я хотів сказати, що я тебе розумію. Справа навіть не в домашній роботі…

-- Саме так Ігорю, справа не в домашній роботі, - Олена обурено відклала ніж,- річ у тому, що мені не вистачає твоєї уваги, ласки… та простого живого спілкування. Телефоном це ж зовсім не те. Та… я все розумію. Чоловік повинен заробляти гроші, а ти це вмієш. Ти нас завжди всім забезпечував, ми ніколи ні в чому собі не відмовляли. Завдяки тобі. І квартиру купили й ремонт зробили й машина он яка що навіть сусіди заздрять. І на відпочинок з дітьми ми щоліта їздили. Та що я все насправді розумію і вдячна тобі. Тому й зараз я тебе не буду відмовляти. Якщо ти вирішив податися у далекобій… я тебе підтримаю, як би важко мені це не було.

-- Оленко, ти у мене розумна жінка і я щасливий, що одружений саме з тобою, - Ігор зрадів підтримці дружини.- Я обіцяю, що по можливості ми будемо більше проводити часу разом, на одинці.

Ігор підійшов до дружини, доторкнувся долонею до її щоки, повільно провів пальцем по губах. Олена ледь затамувала подих і підвела до нього очі. Він нахилився й торкнувся її вуст м’яким, ніжним поцілунком наповненим пристрастю. Його губи ніби шептали про спокій і близькість, про роки, прожиті разом. Олена відповіла так само довірливо, обійнявши його за шию.