Exodus

Не встиг я оговтатись, чи то втративши свідомість, чи знов її відшукавши, як мене здавило ще сильніше шумними хвилями оскаженілої від переляку річки.

Краєм ока я помітив, що вода темно-червоного кольору запеченої крові, коли мною пробило стіну, і ще одну, і ще, і так, поки не понесло кудись далі, далі від вщент зруйнованого дому, чи то мною, чи вибухом, чи хвилюваннями, або всім і одразу.

Я опинився в дивному місці, судячи зі звуків – на самісінькій глибині … чогось, назви чого я не пам’ятав. Звуки, що йшли ззовні чорної пустоти, відбиваючись у надрах того, що я забув, залишали різної форми відпечатки, які нічого мені не казали. То були просто звуки, які чомусь долітали до мене крізь шум та тихі удари десь трохи вище.

З кожною миттю я починав розуміти більше про те, куди мене занесло. Наприклад, мені здалося, що те зовнішнє, пролітаючи крізь мене, може, як би, затриматись, тим самим дозволяючи мені щось зрозуміти. Слово «зрозуміти» теж було спочатку згустком звуків, потім чимось окремим, а потім – відчуттям. Відчуттям, що, наприклад, я можу направити ту зовнішню силу на бажання, і це бажання проявиться можливістю трохи зміщатись у просторі. Чомусь мої рухи призвели до того, що звуки стали набагато голосніше, а окремі з них, здавалося, було так близько, що до них можна було торкнутися: «Швидше! Швидше, біжи сюди! Чуєш? Він рухається! Там сам ти серце, дурень! Це наш хлопчик!».

Потім я заплющив очі і побачив дуже дивний сон: чомусь я плакав від того, що мені в обличчя било багато яскравих променів, а навколо були самі лише тіні, що тягнулися до мене руками. Намагаючись сховатись, я ще сильніше заплющив очі і знов заснув, прокинувшись в якійсь річці, задихаючись.

Спочатку здалося, що вихід за тими дверима на самому дні, куди я і спробував підпливти, аж раптом мене щось схопило і потягло кудись далі від дверей, на яких червоним по білому було написано щось вкрай важливе, що я відчував, але не міг зрозуміти, бо ті символи нічого мені не казали – я лише згадав, що та відмінність їй від дверей в тому, що вони різного кольору, але що таке колір я теж не пам’ятав - просто контраст ясного і темного. 

Наді мною було нічне небо. Спочатку без зірок, але потім мені вдалося розгледіти сузір’я великої ведмедиці, на відстані від якого спочатку загорілася одна зірочка, а трохи згодом і друга. І зовсім близько до цих двох одночасно аж цілих п’ять інших!

Стало холодно і якось пусто, наче весь цей час ті зорі були частиною мене самого, а зараз, звільнившись, залишили мене наодинці з самим собою, про якого я взагалі не міг нічого згадати, наче все відбувалося з кимось іншим, посеред спокійної річки, з кимось, голос кого був дуже схожий на другий голос, який я чув ще мить тому в дуже дивному сні, що вимило з пам’яті разом зі словами «мама» і «тато», на якого був дуже схожий цей незнайомець, що завадив мені вибратись звідси.

Він дивився на мене з інтересом, а, зрозумівши, що допомога мені не потрібна, смикнув плечами, сів на іншій стороні від вогнику, взяв вудочку і закинув поплавок у річку.

- Знаєш, - наче вагаючись, або соромлячись, почав він, - тільки не подумай, що я навіжений, чи не сповна розуму… Але… Ми ніде раніше не пересікалися?

Це питання немов вибило землю в мене з-під ніг – намагаючись щось згадати, я тільки падав у туманні думки, нічого в яких, окрім самого факту падіння в бездонну сіру прірву, не було. Тому я лише розгублено помотав головою.

- Дивно. Як зараз пам’ятаю – з хлопцями йдемо через село, кличемо, може живі лишились. Перевіряємо будинки. Дивлюсь – люк на горище відкритий. І там силует. На тебе схожий. Я тільки привітатись встиг, а ти як крізь землю провалився. Ото таке. Грець з ним. Проїхали.

Кивнувши, я став роздивлятися одяг, лиш зараз зрозумівши, що він мокрий. Зняв чоботи, стряхнув, поклав сушитися біля вогню. Так і сиділи якийсь час, слухаючи тріск багаття, перешіптування дерев з вітром, дивлячись на зорі, що тихо загоралися десь вдалині від вже знайомих. Коли нові перестали з’являтися, він, кинувши огарок в полум’я, важко зітхнув і ледь чутно промовив: «Нікого не лишилося».

- Друзі? – Припустив я.

У відповідь він лише смикнув плечами.

- Я не знав нікого з них. Тому що знав їх краще, ніж себе.

- А що ти знаєш про себе?

Чомусь він посміхнувся.

- Кажуть, що герой. Зрозуміти б, якого оповідання…

Мені одразу схотілося запитати, чому ми тут та що це за місце, але він неочікуванно почав співати: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…».

Він співав дуже гарно, а я сидів, зачаровано слухаючи і думаючи, дивуючись тому, як легко ця людина відкрила душу іншій – просто, як двері. Було у цій простоті щось, що навіть допомогло мені згадати тата, якому належав другий голос. Він теж любив рибачити. А ще в мене був чудовий друг, з яким ми познайомились в якомусь лісі при загадкових обставинах, а я був письменником і мріяв подарувати зовнішньому світу частинку свого – внутрішнього. Дуже дивну, місцями моторошну, а десь – теплу і ніжну, що могла в мить обернутися справжнім чудовиськом. Не знаю, навіщо мені було це потрібно – хіба мало в світі чудовиськ та добрих людей? Але то все, що в мене було. І, мабуть, є.

Він співав, і з кожним словом я наче оживав, як би, напитуючись духом пісні, який розповів, що немає, насправді, ні «завтра», ні «вчора», є лише «зараз», і саме тому нам не вдається щось згадати, що, ганяючись за зручністю, набудували собі стін з тих «минулого року», чи «наступного тижня», яких, насправді, ніде і ніколи не було, окрім, як в бажаючого отримати ті милиці від сприйняття, аби кудись піти, щось відшукати, загубити, словом… то була просто гра, у правилах якої були прописані такі речі, як час, простір, і все таке інше, чого, звісно, теж не існувало за межами ігрової зали, як і самої ігрової зали, як вже на те пішло… Ми постійно кудись поспішаємо, навіть не здогадуючись про те, що вже всюди встигли. І запізнюємося саме тому, що впевнені, наче можна кудись запізнитися, на рівному місці створюючи проблеми, єдиний шанс втекти від яких – це просто зупинитись та перестати підтримувати їх існування думками про пошук якихось рішень, саме які і створюють щось, що потрібно вирішити. Проста логіка, але…