Ініціація

Автобус розчинився у чорному тумані нічної пустоти, лишивши мене біля дому, де я колись познайомився з дружбою – за хвірткою жив друг дитинства, з яким ми не бачились дуже давно. З декілька сотень пачок цигарок тому та декілька розбитих мрій по Космос тому. Різні обставини, як воно зазвичай і буває в житті – переїзд, пошук себе, втрата себе, нові місця, старі граблі… Здавалося, що зараз, варто мені окликнути його, або жбурнути у віконце камінець, як він вийде посеред ночі зі спокійним, майже буддистським виразом обличчя, наче нічого такого особливого і не було в тому, що хтось розбив камінцем його вікно о другій ночі, і ми підемо в наш сарай будувати власний космічний корабель з усілякого брухту, уявляючи себе мандрівниками галактикою, робота яких вкрай важлива – ну, знаєте, є така професія, запалювати зірки, має ж це хтось робити, бо як інакше – і на променях фантазій долетимо аж до самого сонця, де місцеві форми життя, повідомивши, що на нашій планеті вже ранок, повернуть нас додому через портал – чорну діру…

І ось, я знову тут – там, де все колись починалося. Але чомусь я більше не чую квакання річкових жаб вдалині, не бачу теплого жовтого світла за вікнами сусідніх домівок, де в цей час сідали снідати, навіть не чую тих довгих розмов про небо, землю та усе на світі на лавочках біля подвір’їв, які тепер здаються сиротами, що втратили батьків, які білили стіни, красили паркани, лагодили лавки, віталися з кожним прохожим, словом – нікого, жодної душі. Моє маленьке рідне село наче вимерло.

Я прислухався. Нічого. І нікого. Дивно. Можливо, щось не так з годинником? Вирішивши відкласти це питання до ранку, я спочатку побрів до тітки, яка не спала ночами, поговорити про сни, розказати про те, як в мене всі ці роки складалося життя, а потім вже піти до рідного дому – поспішати нікуди, бо я вирішив зробити всім сюрприз. Але з кожним кроком, з кожним поглядом та прислуханням до мертвої тиші цієї дивної ночі, від якої з кожним тихим подихом все більше і більше віяло якоюсь тривожною містикою, підозри, що дивувати своєю раптовою появою буде нікого, зростала, а разом з нею і нагніталася і без того загадкова атмосфера.

Ні душі. Ні живої, ні навіть мертвої. Хвіртка зі скрипом відкрилася і я за звичкою приготувався викрикувати прізвисько того цуцика, якого знайшов колись ще на пероні вокзалу біля набережної, коли повертався додому після візиту до друга.

Але нічого не сталося. Гробова тиша позбавилась від настирного скрипу хвіртки, знов лишившись зі мною наодинці та з уважністю вченого, вивчаючого інші форми життя, дивлячись на мене з нізвідки відсутнім поглядом.

Вікна наче сажею були замазані – чорні квадрати Малевича посеред сірої цегли.

Я постукав у двері і вперше почув голос. Але… Від несподіванки я відскочив, наче струмом вдарений. Голос – той шепіт з іншого боку стіни – належав прабабусі, яка померла ще у часи, коли я в Діда Мороза зі Снігуронькою вірив, разом з новорічними традиціями, від яких в селі з часом лишились тільки смертельна втома в очах, милиці та морщини на пожухлих шкіряних мішках для старих кісток, які колись належали сильним жінкам та мужнім чоловікам – ковалям, механікам, пастухам… А ще раніше – дітям. У що тепер, правда, зовсім не вірилось. Раптом, мене охопила така печаль, що, віддихавшись, спиною обпершись на стінку, я змахнув сльози та важко видихнув. Хотілось закурити, хоча я й кинув вже давно, щоб не засмучувати рідних, яких тепер ніде не було. Здалося. Просто здалося – повторював я собі, наче мантру, збираючись з силами, аби краєм ока заглянути у вітальню та пересвідчитись, що ніяких духів там немає. Втім… І живих там не було. Два ліжка одне навпроти одного плавали в густих чорних тінях, схожих на острови посеред срібного місячного сяйва.

Може вони на горищі? Все ж таки, війна в країні, - раптом згадалось мені, - ховаються від скляних уламків, що можуть вилетіти від вибуху. «Буде велика війна» - згадались бабусині слова, яким ніхто не вирів. «Ось побачите!» - дзвінко повторив її голос в моїй голові, коли я намагався потрапляти ногами по балках старої драбини, яка в будь яку мить могла розвалитися піді мною. Просунувши руки в чорний квадрат над головою, немов у річку, залиту нафтою, яка чомусь опинилася зверху, я схопився за щось там, де нічого не було видно, заплющив очі, чи то від напруги, чи то від неслухняного страху, проліз у те перевернуте віконце всім тілом. Опинившись на рівній поверхні, я відкрив очі та так і завмер на місці, не в силах ворухнутись від шоку. Переді мною розпростерлася картина, яку я бачив, читаючи «1984» Орвеллу, ніяк не розраховуючи опинитись в самісінькому її епіцентрі: я лежав животом на чорному металевому даху хмарочосу, а навпроти стояв ще більш гігантська споруда, вкрита чорними квадратами вікон, верхівка якої скривалася за сірим димом, що замінив небо. Дим валив з величезних димарів заводів, куди знизу заходили маленькі люди, вилітаючи згодом через інші труби вже у формі ракет, від вибухів яких десь зверху у атмосфері все гупало, тріскало та переливалося багряним сяйвом, промені якого ехом проціджувались крізь густі блякло-сірі хмари диму, нижче яких все було чорним та білим. Деінде спалахували прожектори, звідусіль лунав марш, а вся стіна іншого хмарочосу замість вікон була вкрита одним лише екраном, який транслював танець рогатого карлика з червоними очима в усьому чорному – підтанцьовуючи, карлик співав у мікрофон на сцені зі спресованих тіл, які, здається, все ще були живими та ледь помітно ворушились, немов хробаки, вгризалися іклами одне в одного, а ті, в яких рот був відносно вільним, ледь чутним шепотом підспівували, словом, все було схоже на царство якогось демонічного гротеску: «В связи с этим мною принято решение о проведении специальной военной операции».

Раптом хтось стукнув мене в плече. Я обернувся. Сірі фіранки цигаркового диму розвіялись, відкривши до скорбного болю в серці знайоме обличчя, вкрите густою бородою. Це був друг мого дитинства, що, присівши, простягав мені руку, яку я одразу обійняв своєю і яка допомогла мені піднятись. Кивнувши, він важко видихнув, кудись викинув недокурену цигарку і, промовивши: «Ну, радий був. Час повертатися. Вибач, там, схоже, хтось тоне. Треба допомогти!», просто стрибнув назустріч густому сірому туману, який проковтнув його навіть не помітивши того. Я відчувався повністю розгубленим – ось переді мною стояв живий пам’ятник стоїцизму, зразок роботящого типу людей, мозолисті долоні яких тримають цей світ, що норовить подряпати, здерти шкіру і в цілому веде себе, як дика тварина, хвора сказом, підтримують його існування бозна заради чого, допомагаючи розгрібати наслідки якоїсь нової стихійної катастрофи, а тепер… Я не встиг дослухати цю думку. Мене відволік гул. Я знов обернувся. Мабуть, той хмарочос, на вершину якого мене завели дивні екзістенційні лабіринти, стояв на самому кордоні міста, бо за ним не було нічого, окрім Космічної пустоти, в центрі якого висіли декілька срібних крапочок, утворюючи собою якусь незрозумілу фігуру. І одразу, як подумав про це, загорілася ще одна зірка – і все зненацька стало ясно – переді мною майорів срібний черпак. За спиною щось гуділо, судячи з рваних відголосків того білого шуму, що доносив до мене холодний вісник скорої зими, хвилювались народні маси. На мить стало цікаво. Але тільки на мить. Я не хотів навіть бачити те – робилося гидко, наче замість сніжинок мені в обличчя вдарило смородом гнилої плоті, тому я поспішив спуститись назад через той люк, сподіваючись, що хтось, - дядько, чи тітка, - повернувся. Так часто бувало, - згадував я, спускаючись драбиною, - вони могли затриматись на городі до пізньої ночі. Але, ступивши на підлогу, опустивши погляд та помітивши, що кросівок стоїть на червоному килимі, я зрозумів, що якимось невідомим чином потрапив додому – до рідного дому, де не був вже стільки років, що боляче навіть намагатись згадати, де жили дідусь з бабусею, а колись і мама, і я…