13. Дощова мадонна.

Софія з чоловіком ранком сідали у великий автобус, що відправлявся з центру міста до новомосковська. Погода не занадто порадувала – мрячка покапувала на сонні обличчя пасажирів, що юрбилися біля зупинки. Жінка вже сиділа на комфортному містечку та через вікно з жалем дивилася на молоду маму, що в одній руці тримала меншу дитину, що прихилилася до її плеча. А старший синок тримався за мамину другу руку.  Поряд стояла велика сумка. Так як до автобусів стояла жива черга, то ця виморена жіночка ще не могла втрапити до салону та мокла під дощем з дітьми. Софії на мить стало соромно, що їй з чоловіком комфортно, а тій нещасній мамусі ще чекати хвилин двадцять.

• Сонце моє, давай вступимо місце отій жіночці – і вона показала у вікно на серйозну постать за зупинці. – нам же не терміново.

Паша поглянув у вікно і, притримавши Софію за руки, відповів:

• Почекай, зараз шось придумаємо. Не виходь поки що з автобусу.
• Добре, але ж не загубись, бо мотор вже заведений.

Паша вискочив з салону та підійшов до тієї матері з діточками. Шось швидко їй пояснив та, легенько підштовхнувши хлопчика, показав на вхід до автобусу. Софія побачила, як кілька людей пенсійної зовнішності недобре зиркнули на її чоловіка, але промовчали, на щастя. Потім  Паша підійшов до водія, що стояв попереду автобуса і про шось там домовлявся. І ось він вже зайшов до автобусу, показуючи на наш ряд сидінь. Софія, звичайно ж, встала та потягнулася за сумкою, що була прилатована зверху над їх місцями.

• Люба, почекай, ми не виходимо. Ця жіночка сяде біля тебе, дітей візьмете на руки. А я біля водія на відкидному сидінні буду. Я вже поговорив з ним.

Ця жінка ніяково посміхнулася Софії, наче просячи пробачення. Вони відкинула капюшон і зразу ж стало видніше її обличчя. На вид їй було не більше двадцяти п’яти років. Кілька прядок вибилися з-під шапочки та краплі вологи стікали по бровам і далі по пухкеньким щічкам. «Ой, яка молодюсінька мама зовсім» – промайнуло в голові та Софія стималась, щоб не вигкнути вголос. Вона підвинулася до вікна та запропонувала узяти меншеньку дівчинку на руки. А та й не пручалася. Дитинка вмостилася на коліна Софії та звично прихилилася до чужої тітоньки, наче вона їй була знайома. І так чомусь стало приємно від такої довіри.

• Вона взагалі чужих цурається. А до вас пішла. Може, тому що з дальньої дороги.
• Ох, ви здалеку їдете з двома хвостиками? – шуткуючи, спитала Софія.
• Еге ж, з Києва, до матері їхнього батька. Та вже скоро будемо на місці. Обіцяли, що на машині заїдуть зустріти.
• Це добре, бо дощ, мабуть, цілий день буде бризкати.
• Нічого, посохнемо, відігріємось. А ви на роботу їдете? – чемно продовжувала молода матуся розмову, - далеко кожен день їздити, щоб працювати.
• Та ні, ми з чоловіком їдемо відпочивати, - ця фраза прозвучала досить дивно у таку погоду та в такий заклопотаний будній день. Софія поглянула на співрозмовницю і зрозуміла, що трохи її здивувала. Бо на її молодому і гарному обличчі добре піднялися витончені брови, - та, ну це так називається відпочинок. До лісу їдемо, у пансіонат та подихати хвойною прохолодою. Насправді рідко куди ми виїжджаємо.
• А, ну це класна ідея. А я зі своїми квіточками частенько подорожую. Чоловік платить за дорогу чи купує нам путівки. А ми мандруємо.
• А чого ж татко з вами не їздить? – наче зрозуміле питання для продовження бесіди задала Софія та побачила на обличчі молодиці тінь легкого смутку.
• У нього робота, а ще молода коханка, - майже рівним тоном відповіла матуся, вмощуючи покраще свого сина на своїх колінах.
• Молода… а я думала, ви дуже молода, - чи то підтримуючи матусю чи то дивуючись. Вона вже засумнівалася, чи слід було взагалі починати бесіду з цією дощовою мадонною з дітлахами.
• Знаєте, гарні гроші роблять свої справи – і хороші і не дуже. От, хороше те, що батько спілкується з дітьми та не жаліє ніякої суми для них. І у  парки з ними ходить, і за дитсадок платить і на футбол з малим бігає. А Янкі – вона кивнула на дівчатко, що вже зібралося спати і мляво малювало пальчиком на склі, - такі розкішні платтячка купує.

Молодиця відкинулася головою на спинку сидіння, що було вкрите замаюсеною серветкою та, на мить здалося, наче вона зараз розридається. З-під очей і справді викотилося кілька сльозинок. Та, вона швидко себе опанувавши, відкрила вії, довгі від природи, та щиро посміхнулася. Наче, показуючи і мені та усім людям у цьому автобусі, що вона дуже сильна і переживе цей період життя гідно. Софія чомусь згадала, як її тато ходив пожити до іншої тітки, як мама тоді казала – «у прийми». І прийшовши зі школи, вона якось почула, як мама говорила сусідці: «Та, нічого, поживе, поїсть холодного та кислого борщу і повернеться. А якщо й не повернеться, маю дітей. То і є моє щастя». Згадавши ті далекі часи, Софії захотілося сильно втішити цю незнайомку. Дівчинка на руках дійсно засинала і її тільце ліниво простяглося на колінах Софії. І, вона із ніжністю, притримавала маленьку Янку а потім підсунула повище. Але мала все одно потрішки сповзала.

• А у тії коханки є діти?, - обережно перепитала Софія молодицю.
• Мене звуть Марина, - Софія поглянула їй у вічі, щоб впевнитись, чи та розчула її питання.
• Так, так, я зрозуміла, що ви маєте на увазі, - ця Марина не виглядала настільки приречено, щоб дати зрозуміти, що вона оглухла від печалі. – перший місяць, як він пішов, я теж себе цим втішала. А моя мама мені сказала – не переживай, діти – то твоє щастя.
• Дивовижно, моя мама теж так колись сказала - аж тихенько засміялась Софія, не сподіваючись на такі паралелі життя, ще  й чужого.
• От бачите, наші мами знають життя. А у вас є діти? – просте запитання прозвучало буденно для цієї молодої особи, але не для Софії.
• А у мене навпаки – чоловік є, а дітей ще немає.
• От бачите – і так буває. В усіх все –по-різному. Я розумію, багато проблем не дають заводити діточок – то робота, то квартирні питання. Там у столиці багато таких, як ви  гарних та заміжніх, а діточок не спішать заводити. А я, бачте, ризикнула і що тепер маю? – вона з ніжністю погладила волоссячко сина та перевела той самий погляд любові на дочку. Без злості та відчаю прозвучало те питання.
• Треба вірити, що все буде добре, - вирішила півести риску у розмові Софія. Та молодиця не спішила надовго замовкати. До того ж, щоб приїхати на автостанцію, залишалось небагато часу. І вони продовжували бесіду однозначними фразами, що мали більше терапевтичний вплив, чим інформаційний.