11. Через 10 днів

За півтори тижні Софія успішно «понабивала» пару сотень м’якеньких вухастих звірят. Що не кажіть, а така проста механічна робота вгамовує емоції та впорядковує думки. «Один вухастик, другий вухастик, двадцять п’ятий, сто сорок восьмий. Одне слоненя, друге слоненя…». Так, день за днем жінка, як той Петрик П’яточкін з дитячого мультику,  рахувала вже готові іграшки бузкового кольору. Кожні три дні слоників, складених у коробки, забирали на подальший продаж. Кращі відбирали у партію для експорту.

На календарі вже пішли дні грудня, а снігом і не пахло. Хоча стало набагато прохолодніше. Сизий туман огортав будинки зранку і м’яко розсіювався дообіду. Через день покрапував дощик. З парку віяло терпким ароматом мокрого листя, що втрамбовувалося собачими лапами та черевиками господарів різноманітних цуциків. Інколи через вікно Софія бачила, як по деревам плигають білочки та ховають у таємні місця горішки та інший корм на зиму. Жадібні ворони теж смакували горішками – вони кидали їх об асфальт, а тоді активно виколупували серединку своїми міцними дзобами.
 

Софія ретельно напихували синтепон в кожну іграшку. Працюючи у своїй затишній кімнаті, вона то одягалася, то скидувала верхню теплу кофту. Бо, поки працювала повільно – мерзла, а як швидкості набирала – вже й жарко. В очах аж мерехтіло від кількості бузкового кольору – бузкові хоботи, животики, голівки з веселими поглядами. Тільки п’яточки слоників були білого кольору. Наче вони вмочили лапку у сніг чи в молоко.