10. П'яна Оля

Ранок понеділка почався зненацька. Паші подзвонили із роботи і попрохали прийти на пів-години раніше. Зранку вийти з дому на пів-години раніше – це майже подвиг! Та ще й після таких веселеньких вихідних. Та що робити – треба то, й треба! Чоловік бігав по квартирі й шукав шкарпетки. Ну, як завжди буває – до пари! Бо один – темно-синій. А інший – теж темно-синій, але з двома червоними квадратиками. Ситуація знайома багатьом жонатим та холостякам.

- Сонечко, моє – я вже передивився ті шкарпетки, що ти склала у шафі. Там немає таких, як я шукаю.
- То візьми інші!
- Інші - під цю брюки не йдуть!
- То йди босяка!
- О, це ти здумала! Сама б не пішла!
- А ще можно у в'єтнамках.
- Дуже смішно. Ну, о'кей. Одягну темно-сірі й довгі, хто там буде заглядувати.
- Скільки шкарпеток не купуй, а кожен другий завжди кудись ховається!
- От, ти сама це придумала? Дуже влучно про шкарпетки!
- І дуже гаряча кава!, - крикнула Софія, коли її милий у поспіху й не пригубив, а галопом великий ковток хапонув.
- Гаряча, гаряча! Пізно сказала… - вислопивши язика побіг до ванни.
- Ой, як же ти тепер будеш снідати? – перелякано прокричала до Паші, - і побитий і попечений. Тобі щастить, як ніколи!
- Головне, що я живий і ще встигаю вийти раніше, як і треба, - чоловік вибіг з-під душу, витираючи останні краплі на торсі, - найбільше мені пощастило із дружиною!
- Це точно, хто б тебе зараз напоїв шалено-гарячим напоєм, як не дружина – і Софія, вдоволено посміхаючись від компліменту,  склала на обід товстенькі бутерброди, два помідори і печиво.

Паша, вже одягнений і готовий до виходу, тут як тут,  вихватив судок із їжею, мерщій побіг у коридор. Потім різко повернувся й поспішив знову до Софії. Він обіняв її, обцілував від волосся до шиї і у захваті емоцій підняв, що та аж зойкнула!

- Ти точно не запізнюєшся, кохання моє? – із абсолютно  щасливим виглядом спитала жінка.
- От і добре, що нагадала. Бо так хотів зостатися, щоб поніжитись. Так, ні ж, моя люба виганяє.
- Та ну тебе! Йди, бо, дійсно зараз будуть теленьками вже твої шановні співробітники!
- …І співробітниці – показав вказівний пальчик чоловік, уже взутий із-за відчинених дверей.
- Тобі ще й пощастило, що дружина твоя не ревнива!
- А за йце окреме «дякую» і візьми із пічки пиріжок. Усе, я тебе цьом!
- І я тебе цьом-цьом-цьом!

Двері злегка грюкнули аж на вході внизу біля їх будинку, і Софія зрозуміла, що милий за п'ять хвилин буде на зупинці. Швидкою ходою спішив до начальника, бо той же так люб'язно приказував, що там без Паші «каравул».

У господині цього ранку з'явилося пів-години для роздумів щодо подій суботи та неділі.
Паша учора прийшов, як і казав через пару годин. Але - після гаряченької домашньої вечері був настільки без сил, що впав у ліжко і миттю заснув. Борщик зробив святе діло для цього Мюнхаузена і він сопів, як божа дитинка.

В принципі, Софія й так зрозуміла пацанські витівки. Одні спали – інші бухали, потім перші проспались, затим другі  оговтались і давай зброєю вимахувати. Бідні Паша з Миколою – ото перепудились от такого бравого вйськового. Може, йому щось наввижалось? Та ну його. Відсидить свої п'ятнадцять діб та і знову на війну. Добре, якщо туди, а якщо знову повернеться до друзяк – попросити пробачення, перехилити чарчину та знову «піф-паф», аби не «ой-йо-йой».

Для врівноваженої Софії така поведінка п'яного військового була дикою й дурною. Їй ніколи не хотілося жити «над прірвою», або у сфері гострих почуттів, коли один крок у бік – і ти на небесах. Вона навіть уявити не могла, як це – дожлоктитись до такого стану, щоб підняти пістолета на товариша?! Невже хімія алколоїдів так  затьмарює розум? А підсвідомість у той момент не гукає й не репетує - « а що ж ти, ідіоте твориш?!». Кількість алкозалежних по усьому світові – доказ буденності таких ось випадків.

Софія згадала, як зайшла пів-року тому до своєї давної подруги у гості…
Та має четверо діточок. Двоє старших вже дорослі – дочка живе у Києві та рік тому вже вийшла заміж. Синок живе на сусідній вулиці і вже працює, сам винаймає житло. З цими дітьми наче все добре. А двійко меншеньких дівчаток – десяти і восьми років біля мами й батька ще ж, звичайно.

Отже, Софія купила бананів та цукерок та й пішла до Олі, як звали багатодітну маму. А спілкувалися вони, можно сказати, раз у рік чи й  рідше. Ця жінка радо відрила двері, запросила у дім. Діточки повибігали із своєї кімнати. Вони узяли по бананчику й одна з поперед одної розповідали про новини у школі. Такі гарні й такі галасливі дві кізочки. Софія слухала із задоволенням їх підліткові оповідки і милувалась їх безпосередністю.

- А ми з классом ходили у музей. Там є велика карета із смішними металевими колесами, на якій багаті люди їздили сто п'ятдесят років тому. А може й більше!
- А мені по математиці поставили одинадцять. Я не дуже люблю читати. А от математику розумію й домашні завдання сама виконую.
- Та які там домашки?! Два уроки і все. От мені задають, цілий вечір гуглю, шукаю конспекти і відповіді до задач.
- Ти гуглиш, а я сама додаю, віднімаю і все-все рішаю! Я молодець!
- А ще ти хвастунка і вередунка!
- Європу відкрила – сама така!

Дівчата порозказували про усі шкільні події за тиждень, поперекривляли одне одну і, так само швидко чкурнули у свою кімнату, як і з'явились. Аж тут Софія підняла голову повище й надивилась на ту Олю. А вона аж хиталась і так солоно посміхалась. То не посмішка, а якась крива гримаса. При чому, що у темному коридорі, коли Оля відкривала двері - того осоловілого вигляду Софія й не примітила зразу. Що вразило – так те, що дівчатка навіть не дивилися у бік нетверезої мами. Може, звикли й не звертають увагу? А, може не розуміють ступінь ницості її рідненької. Подруга була все ж у більш-менш адеватному стані. Бо за тією посмішкою гостя побачила сором. Оля натягувала із  обличчя  якийсь пристойний образ. То око поведе у бік, то голову нахилить. Сумно, жалко…