8. Повернення

Дружина так званого заручника поглядом проводжала групу працівників з поліцейського відділку, що позастрибували у машину та із мигалками  поїхали у невідомому для неї напрямку. Ой, що б вона робила зараз? Куди  іти і як діяти? А діловитість  Анатолія Івановича та жорсткість його інтонації, з якою він хутко зібрав свою команду, жінку врешті заспокоїли. Софія, як по естафетній паличці передала свою пошукову функцію, а з нею разом і хвилювання. Хоча, може, вона просто емоційно виснажилася після учорашнього вечора та дрімотних фантасмагорій. Таке відчуття, що й не спала.

Потім Софія їхала з тим лейтенантом, що його спорядив Анатолій Іванович у компанію із заявницею. Так, жінка ще ж написала заяву, бо виявляється, без цієї цидулки ніхто б не поїхав шукати її чоловіка. «Ах, ті документи та записки – кому вони потрібні, коли й так все зрозуміло. Немає чоловіка до ранку, а такого ж не було ніколи, так скоріше ж щось робіть!» - сердито й егоїстично роздумувала Софія. Вона повернулася на того поліцейського, що з вимореним виглядом крутив кермо. А той повернув якраз до неї обличчя, що аж віддавало синьо-сірим відтінком. Лейтенант запитав:

• Можете ще продиктувати адресу, де ви живете? Щоб я не діставав папірця, де записано.
• Так, звичайно -  вул. Весела, 23.
• Весела, ах,  ну так – легко ж запам’ятати!. Вибачте, я «тормозю»  трохи, бо я з нічної зміни. Тю, проста ж назва.  Весела вулиця, на якій живуть веселі люди…
• Ой, я ж не знала, що повинні були йти з роботи. Я теж погано спала по відомій вам причині. У вас, що не достатньо людей, що вас затримали заради мене?
• Майже усі, хто сьогодні вранці вийшов на зміну – поїхали рятувати вашого чоловіка.
• Мені шкода, пробачте ще раз. Ось тут завернути наліво і там біля першого під’їзду, - вже з більш лагіднішою інтонацією спрямовувала  жінка свого новоспеченого охоронця.

За останню добу вже третя людина чоловічої статі заходить до неї у гості. Якщо не враховувати, що попередні двоє сюди завітали копіями своїх ефірних тіл. «Та я сама могла би поїхати додому. Кому потрібні ці застереження? У неї просте життя – без участі у якихось темних справах. Золота немає, ніхто великої суми у них х чоловіком  не позичав. Із сусідами великих сварок не було. Що там за злодії узяли в заручники  мого Пашу? Кіно та й годі».

• Пані Софіє?! – я вас уже третій раз кличу, - ми заходимо у квартиру чи ні?
• Тю, заснула. Та я думаю-думаю про своє. Я не можу уявити, які ненормальні могли напасти на мого чоловіка. Нащо їм тримати його у полоні, бо з нього, як з гуся вода – ні мішка зі сріблом, ні скрині із добром, Ну, ні дзуськи ж вони від нього не отримають.
• Ті, хто на таке йде – завжди ненормальні.
• От, у вас є такі знайомі, хто до такого докотився?
• Ну, знайомі є. Чи ви забули, де я щойно був на зміні?
• Ой, та так і є, ви ж полційський! - і Софія за довгий час вперше кривенько посміхнулася,  - ви проходьте у кухню. Я вам приготую каву. І дуже сподіваюся, що вам не доведеться мене довго сторожувати! Ох, хоч би Анатолій Іванович із своїми орлами якось аккуратно там все провели. Знаєте, я навіть боюся про подробиці думати. Мій жіночий розум цього ніяк не складе і ніяк не розторопає, - розслаблено зацвірінчала господарка вже у себе вдома, бо жива ж людина поряд, а не примари нічні.

Лейтенант, ім'я  якого Софія забула зразу ж як, його представили, із великим задоволенням смакував каву і прикушував шоколадною цукеркою. Проблема у жінки була із запам'ятовуванням імен. Все в голові складалося – риси обличчя, статура і навіть хода нових знайомих. А з іменами – проблема завжди. Бувало, зустріне будь-кого, з ким працювала недовго чи взагалі не до дружби дійшло. І так в очі гляне і знає, що вона цю жінку, дівчину чи хлопця знає. А згадати не може.

Лейтенант, допивши каву, відкинув голову на спинку сидіння і милувався осінньою затишною погодою через відкриту шибку.  Вітерець ледь-ледь похитував дерева і було так мило й любо у ті хвилини. Небо синє-синє і хмарки невеличкі, як намальовані, тихенько плили у височині. Деінде голуб кургикав чи сорока скрекотіла. Господарка зиркнула на його замріяний вигляд та оцінила по-жіночому: «Теж чекає вдома кохана, а він тут сидить і марить нею». А вголос про інше запитала:

- Ох, я вас зрозуміла. Зими не дочекаємось? Ловко як надворі – листя золоте, сонечко ніжне.
- А мені  добре – працювати вночі так комфортніше, - затихаючим голосом відповів охоронець.

Софія  вирішила зоставити лейтенанта самого, щоб милувався за вікном осінніми візерунками й картинами. Встала із-за столу, підійшла до умивальника, щоб помити чашки та блюдця. Витирала ретельно стіл, щось мочалкою ще чистила на столі та спостерігала за зміною внутрішніх почуттів.  Мовчки вибирала із пролітавших думок більш життєстверджуючі. Та хіба той негатив увесь можно відкинути у очікуванні коханого?!

 До горла вже підходила думка про небажані клопоти. Воно, оте хвилювання, все лізло і лізло у душу: «Як швидко він уже з'явиться, у якому він стані, чи не доведеться їхати у лікарню.» Про щось страшніше просто ж заборонила собі думати. Софія повернулася до гостя, а той уже й заснув. То вона навшпиньки вийшла із кухні.

«От і добре. Подрімай, а я погляну в інтернет. Які там новини? Чи не стосуються вони пригод мого коханого мандрівника». Жінка хоч і зависала інколи у переглядах новин, але розділи по кримінальним темам згортала швидко. Такого страхіття вона й у змістовних художніх творах не читала. Пробіжишся по якійсь історії -  і здається, живеш в останні дні Помпеїв. А зараз треба набратись сміливості і саме на такі сайти зайти. Вона ввімкнула ноутбук і першим ділом зайшла на укр.нет, а там знайшла вже заголовок новин у їх місті. Хвилин двадцять гортала різні посилання, пробігала по новинам. На щастя, нічого схожого на тримання заручників у їх місцевості не знайшла. Вихідні ж дні – кому здумається псувати їх, от завтра вже журналісти затеревнять і напишуть шось типу «Без води і їжі чоловіка тримали у заручниках 3 дні і три ночі». Їм же так пострашніше треба підписати, щоб людей, як мурашок на сайт позадігали. А ціна тим новинам – у кількості рекламодавців. Усі ж це розуміють, а лякають жителів міст і сіл.