7. Анатолій Іванович

Софії без кави сьогодні  не обійтися – але реальної, а не тієї, що паром роздмухує героїв  її думок та життя. Вона поклала руку на груди та попросила своє серце: «Потерпи, потерпи, не калатай. Мені просто треба швидше прокинутись. Головне – план дій, де б міг зависнути мій коханий.... І я тебе цьом-цьом…і ти мене цьом-цьом».

Від сьогоднішньої ночі, дружина свого коханого, нарешті, зрозуміла, хто їй такий дорогий і хто повинен бути і у її мріях і тримати за руку, йдучи по життю. Дні родини, що збоку мають ідеалістичний вигляд з часом набридають саме чоловікові та жінці. І хтось із членів цієї родини починає шукати пригоди. Хто? Той, хто має більше фантазії та активну діяльність гормонів. Він виходить із територією домашнього затишку та знаходить свого ще одного героя чи героїню. «Невже, я сама винна у тому, що чоловік не повернувся додому. Може, йому було так добре та водночас нудно зі мною? Ні, я не можу повірити у його зраду». Софії соромно було зізнатися самій собі, що і вона подумки почала виходити до тих героїв свого життя, з якими вже давно відіграла свої романтичні ролі. «Та ні, він точно не у якоїсь хвойди. Він надто поважає себе, щоб я там не думала про наші відносини», - заспокоїла себе жінка та зібралась по швидше шукати чоловіка.

Звичайно, спершу побігла до сусідки Надії. Слава Богу, вона хоч і відвела діточок до дитсадочка на першу половину дня, ат повернулася додому куховарити.

• Софія, пробач! Нічим не допоможу. Учора увесь день були усією сім’єю у кумів. Повернулися пізно. Повкладали дітей та попадали спати.
• А, може, коли ви йшли з дому та проходили біля нашої квартири, щось помітили незвичайне. Чи чули щось?
• Та за моїми горобцями, що цвірінькають і збігають по ступенькам швидше-швидшого, хіба можна на усі боки видивлятись. Тільки уперед і витягнувши ще й руки колом, щоб ніхто не впав. Одного за виворіт, другого – за руку підтягую,  - виправдовувалась Надія і співчуваюче похитувала головою, - Виспиться у друзяк і приїде.
• Ясно. Ну, я пішла далі.
• Може, в поліцію?
• Може й  туди. Дзвони, якщо побачиш мого господаря біля дверей.
• Добре. Буду прислуховуватись.

Побігла у свою квартиру, одягла верхній одяг. Взулася у кросівки, бо  підозрювала, що  шукати прийдеться теж пішки. Вибігла на вулицю і по дорозі до зупинки дзвонила усім їх спільним друзям. Хтось був на роботі, хтось поїхав у відпустку. Та вони з чоловіком і не вешталися сильно по друзям та родичам. Так що за п’ятнадцять хвилин, поки поспішала швидше заплигнути у автобус, усім і попередзвонювала. Його мамі не насмілилася набирати  –  ще й не вечір, ще не пройшло більше доби, щоб піддавати хвилювань  літній жінці.

Софія їхала до свого знайомого, що працював у відділку поліції. Це місце не відносилося до району міста, у якому жила Софія. Але ж він може допомогти, якщо не порадою, то підкаже, коли слід звертатися у поліцію і на які подробиці звернути їх увагу. Так як, наступний день після зникнення чоловіка, була неділя, то із знайомим поліціянтом Софія зустрілася біля будови райвідділу.

• Привіт, Софійка. Що ж ти так хвилюєшся?
• Добридень, Анатолію Івановичу. Пробачте, що у вихідний день вас потривожила.
• Є підстави, що з чоловіком щось трапилося?
• Розумієте, скільки ми живемо разом, а це вже більше семи років, Паша… і сльози вже заслали їй очі. Паша… (вона дуже рідко називала ім’я чоловіка вголос навіть йому самому. Так звикли: любий, люба, щастячко, милий, моє сонечко.)
• Заспокойся і розповідай все по порядку, - у звичному тоні працівника правоохоронних органів продекламував Анатолій Іванович, -  А, знаєш, я зараз візьму у чергового ключі від кабінету і ми разом підемо й сядемо поговорити, вип’ємо щось зігріваючого  - він показав рукою до дверей та притримав  жінку за ліктя.

Софія заспокоїлася та розповіла про абсолютно звичайний день їхньої сім’ї. Частіше у суботу вона зостається вдома, а в цього разу пішла зустрітися із хорошою подругою та прогулятися по центру у справах.

• Так, Софіє, а подруга дуже наполягала на зустрічі з тобою саме у цей день? Вона знала, що твій чоловік буде вдома?, - Анатолій Іванович узяв у руки товстого зошита і мабуть, зібрався робити там якісь примітки.
• По-перше, я сама напросилася зустрітися з нею. По-друге, вона немає ніякого відношення до зникнення Паші. У неї дуже відповідальна робота, дівчата-близнюки, чоловік такий хороший.
• А у вас були якісь ділові відносини. Чи у цією подруги з вашим чоловіком?
• Ні, ніяких. Лише друзі. Ми можемо навіть не розвивати цю тему.
   Я у ній впевнена на сто двадцять відсотків.

Софія відчула вібрацію у кишені і легенький звук. То на телефон прийшло повідомлення. Чужий номер. Але пише, як вона побачила, її коханий.

• Анатолію Івановичу. Це Паша прислав з чужого номеру. Зараз я прочитаю: люба моя, не хвилюйся. Мій телефон сів. У друга на дачі. Нас тримають у заручниках. Думаю, скоро домовимось із ними і я повернусь.  Не дзвони сюди.
• Це все? Чи ще щось?
• Все, все, - і Софія кілька разів ще пробіглася по рядкам повідомлення. Зайшла у пам’ять та пошукала інші – ніяких повідомлень від цього номера більше не надходило.
• Ах, квіточко ви моя. Отже, мій вихідний щойно закінчився. Скоро знайдемо вашого коханого. Якщо він щойно написав повідомлення, а вони там саме у цей час домовляються, то ми встигнемо оту компанію знайти до того, як там щось трапиться.

Софія занервувалася ще більше. Встала, хотіла швидко вийти, повернулася. Знову сіла на стільчик.

• А що, що може там відбуватися. Ви туди поїдете? Можна я з вами? Візьміть мене.