6. Двоповерхове марево

Ранок заходив у місто. За вікном під сіро-блакитним  градієнтом  потихеньку поповзли сонячні промінчики. Ледь-ледь торкалися гілок дерев та, наче погойдуючи, шепотіли їм, що пора просинатись. Зазирнули вони і до кімнати Софії. Але сон міцно стулив її очі медовою млостю. Посланець небесного світила, провівши по обличчю жінки своєю променистою рукою, побачив темні кола під очима. «Спляча принцеса, мабуть зморена. Ну,  хай ще подрімає. Відпочивай, набігаєшся іще» – пискнув промінець та і вирішив понестися до найближчого парку будити пташок та білочок. Та ще й закрив гіллям вікно у спальню. Майнув шибеник подалі від будинку.

Софії  здалося, що вона дуже чітко почула голос промінчика. Це так дивно. Треба бути на чеку, бо може, ще й деревина мені скаже «доброго ранку». У двері постукали, потім ще раз більш наполегливо. Вона різко підійнялася, аж у грудях серце ледь не виплигнуло з грудей. Ця принцеска звикла пробуджуватися спокійно, без поспіху. Протягла звично руку туди, де повинен був спати чоловік. А потім повернулася у той бік  - ні руками, ні сонним поглядом не знайшла свого коханого у ліжку. Та треба ж іти, бо хтось там не відходить від дверей. «Який ранній відвідувач  хоче зо мною познайомитись о так нетерпляче?» Чи може, чоловік повернувся нарешті та ключі свої загубив. «Ура-ура, притьопав» - вже радісніше почовгала у коридор.

Та ні, - на жаль, не коханий повернувся. Вона могла чекати кого завгодно – співробітника газової служби, сусідку чи її чоловіка, або якихось родичів, з якими бачить рідко. Та на порозі стояв… Тарас. Той винувато зиркав то в боки, то на неї. Точно щось трапилося, бо чого б цей чоловік, якого вона ледь впізнала тоді у селі, прийшов до подруги свого сонячного дитинства.

• Здрасьте! Я знаю, що рано. Та я відчув так сильно, що повинен з тобою побачитись. Пустиш? – і, не дочекавшись відповіді, зайшов у квартиру та почав роззуватися й шукати, які б капці взути.
• Е-ее… Звідки ви знаєте мою адресу?
• Чому ви? Я, що на діда схожий. Ти ж впізнала мене. Я – Тарас, що менше місяця назад підвозив тебе до шосе.
• Я тебе впізнала. Так, можна і на ти. Заходь, ти сам? – і зазирнула, за двері.
• Ох, до тебе я, звичайно сам збирався.

Потім провела у вітальню, а діл у простору й затишну кухню. Будь-яких гостей вони з чоловіком пригощали саме тут, щоб не бігати за смаколиками раз у раз.

• Просторо у тебе, - і він повернувся до Софіїі і так зазирнув у очі, наче точно знав, що у неї якісь там фантазії були і спомини.
• Я прийшов так рано, щоб хтось із сусідів не бачив. І піду дуже скоро. Я знаю, що твій чоловік не прийшов сьогодні додому. І я спішив.
• Ти знаєш, де він?! І звідки ти його знаєш? Це якось занадто підозріло. Добре, я зроблю тобі чаю чи кави і ти все зараз розкажеш. Бо я так хвилююся, так довго заснути не могла, - затеревенила Софія так щиро, наче подружці, - Знаєш, довго не спала і які думки у голову лізли. Мій ніколи так не ходив надовго юТа і міг би попередити
  
  Тарас  так і не дав відповіді, що йому приготувати і вона автоматично почала готувати каву - на дві ложки та плюс три ложки цукру. Так, як чоловікові завжди. Вони сиділи на кухні і Тарас з хвилюванням у голосі розповідав про свого сина, що загинув у АТО. Він так говорив, наче той був ще живий. І не те, щоб дивувало. Софія подумала, що може, дядько з горя трохи із головою вже не дружить. З горя такого, що не дай Боже кому пережити. Тараса було так шкода. І тут Софія вирішила «зробити холодний душ». Ні, не у ванні для нього. Вона захотіла йому розказати усю правду, повернути його у реальне життя. І почала пробувати свою психотерапевтичний прийомчик.

• Тарас, я знаю, чому ти так довго говориш про сина. Тобі так краще, бо, якщо ти будеш про нього розповідати, як у реальному часі, то тобі легше. Правда ж?
•  Софійко, я не зрозумів. Мій пацан ходить на роботу. Сьогодні пішов у вечірню зміну на шахті. Мати, тобто моя дружина, на тормозок сальця поклала, пару котлеток, ще там чогось – огірочки солоні та печиво. Я сам бачив. Ти ж знаєш, у мене є дружина і ми вже 24 роки разом.
• Так, Тарасе мені ж однокласниця говорила – про твоїх синів і про твою дружину, - і жінці стало так лячно, бо впустила ранньою порою до себе чоловіка, що потихеньку сходить із глузду. Вона уважно слідкувала за тим, як Тарас дожовував третій бутерброд із сиром і маслом та сьорбав гарячий напій. «Хоч би ще на неї не накинувся.» Оті романтичні згадки мигом вивітрилися із голови. «Та спробувати щось йому сказати треба. А тоді вже провести із квартири» .
• Тарас, мені ж однокласниця сказала, що твій син у армію пішов.
• Хотів, та я й мати не пустили. Городи почнуться, хто нам поможе цибулю та картоплю садити. Таке ото,- не здавався несподіваний гість.
• Це ти про другого розказуєш, старшого?
• Та ну його... Старший – то окремо треба по пиці надавати. Уже або б оженився та остепенився. А то – одні гульки та дівчата у голові. А на роботу не згонимо. Блукає до півночі, а тоді відсипається  до обіду – ледащо. А от мій молодшенький – для матері відрада, для батька – гордість. Я так ним пишаюся, не можу передати словами.
• Слухай, я ж про молодшого і чула, що він… ну, він ще пішов служити? Потім ви їздили на присягу. А потім, що сталося потім? – по складах промовила Софія останнє речення.

І тут він перестав жувати і враз став, як скам’янілий. Очі повільно опускалися в туман. Ні сліз, ні емоцій. Софія легко торкнула його руку, та той не зрушився і навіть не поглянув у її бік.

• Тарас, ти не мовчи. Скажи, може жінка тобі щось казала? Ну, говори щось. Я слухаю тебе. Будь ласочка!