5. Білет на танці

Ще деякий час жінки стояли й гомоніли біля машини, на якій Оливка приїхала до ресторану. Бачилися рідко, тому й не могли наговориться «під зав'язку». Інколи Сафі поглядувала на двері, чи не вийде звідти той військовий. А краще б і не виходив, поки вона у цому районі знаходиться.  Іч який, трохи притримав і зразу йому й телефончик.

- Слухай, кицюню, а я зараз тобі таку ідейку підкину. От тобі точно вона буде до душі, - Оливка взяла подругу за руки, - в мене шось є цікавеньке. Добре, що я згадала. І відкрила двері свого блакитного Цітроенчика та звідкись з шухлядки навпроти сидіння витягла два кольорових листочка.
- Якась рекламка – воно мені треба?, - Сафі   почала вголос читати та роздивлятися той сюрприз, - Клуб у самому центрі міста «Танці для дорослих». Це що?! Воно треба мені?
 –- От саме тобі і треба! Та, звичайно,  ж і твоєму чоловікові.
-  Оливко, так це ж не Запрошення на танці, а на заняття. Та я ж не вмію танцювати. На, на, забери! – замахала руками жінка і протягнула флаєри назад. Але зустріла такий опір!
- Ну то значить так, Сафі. Ти не розумієш психосоматичного впливу танцювальних вправ.
Я тобі не хотіла відкривати маленьку таємницю, але ми з Мішою також мали проблеми величенькі – і у ліжкові, і навіть думали розлучатись. Я стільки літератури перечитала по налагодженню сексуального життя. Але ж то я читала - я, а не Міша. Я ж йому в голову не вкладу, як треба партнершу в прелюдію вводити. І я так гуглила та натрапила на один матеріал, де сімейна пара після походів у танцювальний клуб закріпила свої віносини цементно. І знаш, що? Знову закохалися в один одного після 20 років спільного життя!

- Люба моя! Ти ж знаєш, я свого не поведу у таке місце.
- Послухай мудру жінку – у танцях веде партнер, як і у сексі. Якщо твій пупсик вивчиться розуміти партнерку в танцювальних рухах… ну, ти знаєш!
- Та я вже застара для таких клубів. А мій не піде сюди!
- Сафі! Уяви мого Мішку, танцюючого кадриль чи вальс!
- Ну, кадриль, напевно, ні. А у вальсі, можливо й гарно він веде. – Сафі уявила вайлуватого, не стрункого Мішу і їй стало реально смішно – «Ну, який із нього танцюрист, скоріше це якийсь виступ панди».

- Так, кицюня. Я тебе люблю, цілую. Мені вже давно пора, бо закидали смсками. Вже телефон «надцять» разів скидувала. Ідіть і танцюйте – все буде добре. От побачиш. Ти зо мною? – заметушилася Олівія Єдуардівна у своєму звичайно діловому амплуа.
- Та, ні я пройдуся. Ще треба в пару місць заскочити.
- Ну, все моя люба Сафі. Приходьте  в гості…покажете, як навчилися вальсувати.
- Та тю на тебе! Усім передавай привіт, -  помахала подрузі.
Потім Оливка розвернулася, посигналила та поїхала, гордо задерши носа.

І тут Сафі знову стала Софією – жінкою років сорока, що колись була усміхненим, безтурботним дівчам. А зараз шукає, як відродити в собі оптимізм, а ще більше – чуттєвість. Ще ж не ті роки. Ще можно створити свою справу, покохати сильно та пристрасно. Так, не обов'язково когось іншого – вона хоче знайти яскравіші фарби у почуттях до свого чоловіка.  А може все ж народити дитину ? І клопіт біля маляти і нове життя піддадуть енергії?

Так, роздумуючи про те, що її бентежило останні кілька тижнів, жінка йшла по вулиці, що вела до центру міста. Дорога йшла трішки по схилу. Було вже більше дванадцятої і жовтневе сонце  примусило Софію зняти пальто та повісити його на руку. На перехресті вона зупинилась на червоний і на другому боці побачила наче знайому вивіску. На багряному  тлі чітко було видно - «Танці для дорослих». Нижче була ще одна прямокутна вивіска  із зображенням  чоловічої та жіночої  фігури, що злилися у романтичному танці .  А чому б і не зайти. Все одно ось поряд. Та і ціну спитаю.

Софія пройшлася довгим коридором до дверей, де ще раз дублювалася інформація про години роботи клубу. Двері були майже закриті. Через шпаринку жінка зазирнула у зал. Ближче до неї троє молодих  чоловіків у легкому одязі виконували якісь «па». А далі трохи більше дівчат і одна жінка такого ж віку, як і Софія, виконували інші «па». Може ці рухи й не так називалися, але виглядало граціозно, виважено. «Ох, які лебідки, стараються»

І тут різко двері відчинилися усередину цієї великої кімнати.

- Ой, пробачте!» - скрикнула Софія, - я лише хотіла спитати…

- Добрий день. Я дуже радий вас бачити.  Добре, що зайшли до нашого клубу – продекламував стрункий чоловік, що відкрив двері, - мене звати Гліб Павлович, а вас як?- Мене – Софія Миколаївна. Ой, можно просто Софія або Сафі – так мене у юності називали.
- Чудово! Сафі так буде краще, - він повернувся до своїх танцюристів і голосніше запитав, - напевно Сафі хоче відвідувати наш клуб і гарно танцювати вальс.

- Та я хотіла лише запитати, - ніяково почала віднєкуваться Софія.
- Знаєте, крім вальсу, ми вивчаємо також інші стилі й види. Зараз ви спробуєте.
- Ой. Та ні. Я не готова. У вас же заняття. Гліб… Павлович, я може потім зайду? – вже хотіла тікати з того місця Софія та так довго згадувала його по-батькові.
- У нас була розминка, а зараз ми готові вивчати нові елементи. І ви нам у цьому допоможете, - торжественно промовив керівник, поки гостя не чкурнула за двері та швидко показав, куди можно покласти речі.

Думки бігли, як струмочки, а серце калатало: «Це що засідка, яку організувала Оливка? Ой, а може вона і справді домовилась із цим клубом. Та ні – таке малоймовірно. Вона ж не знала, що мені у голову бризне і у який бік я піду. Це все дуже підозріло. Що мені робити».  Вона зараз нагадувала пташку, що попала у засідку й чекає на визволення, а його нема й не буде.