2. Горішкові цукерки та Крижане царство

«Якщо у кінці жовтня така спека, то до нового року вже й город треба садити» - пошуткувала Софія, балакаючи з мамою  по телефону.  Вона у неї справжня тружениця – така і справді - замість новорічної ялинки у хату, граблі до поля понесе. «Ну, добре, давай бережи себе там та більше відпочивай» - ще раз полаяла Софія маму за клопітку роботу не по її рокам. А потім додала уже з вимкненою слухавкою: «Ага, тебе ще й твої онуки на городі не наздоженуть, у бур’янах заплутаються швидше, чим ти».

За мить увагу жінки відволікла жвава пісенька за вікном:

Морозець-морозець, не щипай нам щічки.
             Теплі валянки у нас, шубки й рукавички!

Це сусідка Надія з під’їзду вийшла прогулятися із діточками на дитячий майданчик. Старший хлопчик бігав поміж дерев і голосно бр-бр-бирркав, уявляючи себе водієм . Мама плескала у долоні і пританцьовувала біля молодшого сина. А потім ніжно цілувала його пухкенькі рожеві щічки: «Не щипай? Не морозь наші щічки?! Так чи ні?!»

«Ох, буде вам морозець – така теплінь, що капець. Так що не скоро одягать рукавички, а щоб не сплутали Україну з Африкою наші пташки невеличкі… та і ті, що дуже величкі – усякі качки та різні у пір’ї дички» - звичною для неї сільською манерою рифмувати фрази,  Софія промугикала собі під ніс.

Жінки інколи спілкувалися у дворі біля будинку. Сусідка була молодою переселенкою з Донбасу, що з чоловіком винаймала невелику двокімнатну квартиру. Вона була аж надто гарною для того, щоб з родиною поневірятись по чужим хаткам.  А щастя воно просте і головне, в руках  тримай кріпше  – є дітки та чоловік надійний. Софія завжди з приємністю споглядала на обличчя цієї молодиціі та думала, що правильних мамусь  у книгах змальовують саме із таких людей. Великі сірі очі, довгі вії та вся струнка й тендітна. Волосся частіше заплетене у косу, що звисала майже до талії.  А ще - милі веснянки, що так їй личили. Була і втома у її очах , та навіть виховання двох малюків у чужому місті не кривдило її зовнішності. Жила родина, що називається «від зарплати до зарплати» - чоловікової звичайно.  Та не на бобах! Щоб якось урізноманітнити дитяче меню, Надія випікала тортики із гарбуза з морквою, робила із старшим сином горішкові цукерки – додавала туди різні корисні  інгредієнти типу лляної муки.

І така справжня гра у «мама я для вас найкраща» Софії здавалася аж надто правдивою. Надія жила роллю молодої матері так терпляче, що годі й шукати іншого прикладу. Невже із звичайних донецьких дівуль ліпляться такі материнські характери. Не всупереч вроді – оксамитова шкіра з персиковим відтінком,  прегарнії очі – лише поглядом  кине, то й приворожить.  Але ж ні,  її кожна мить присвячена дітям та коханому.

«Ми з чоловіком хоч і маємо вишиванки, але за них нам квартиру не дадуть, як переселенцям» - тверезо приказувала сусідка у розмові із Софією.
«Та ми ж там у Донецьку дім свій маємо – великий, теплий та і кімнат багато. Ми навіть ремонт уже закінчили. Не робили, не робили довго, а тоді, думаємо – так колись же ж треба. А дітей поки що не було. Я ж класно заробляла – не остання людина була на фірмі. І все так гарненько полампічили, вікна замінили, меблі купили і бах - танчики та війнушки з пістолєтіками! Ми чекали, поки якось туман у людей в голові пройде, а наші підтягнуться та по виганяють те п’яне кодло.

Та недовго й тягли з переїздом, бо чоловік же із сусідньої області з  Донецьком! Ну, ти уявляєш! Так, наче він тут один такий – а усі інші – чистокровні скакуни донецьких степів і териконів! Ось такий  – він із дніпропетровської області, а вже – ворог  для донецьких. А тут же - більшу половину життя прожив. Ну, там, у батьків  прописка зосталася. Так пощастило - якби не сказати м’якше - був «под прицелом…».

Великі очі мами-красуні наповнилися сумом, губи твердо звела. Вона не з плаксивих, вона реально дивиться на життя, дивиться в сторону метушливих дітлахів і живе саме цим днем. Надія ставить чайник, щоб пригостить Софію колобочком горішкової цукерки і продовжує: «Я не шуткую. «Под прицєлом» – це і є в реальності  - «под  прицелом». Розказую: йде чоловік ввечері з роботи, вже так сутеніє. Тобі тут раз! – «Стоять!», а на грудях вогник круглий миготить. Там якийсь із народної міліції з третього поверху взяв його під особливу увагу, так би мовити. Стояв мій милий, зопрів, спітнів – він же мирна людина. Він талановитий менеджер – та у нього черга завжди стояла із замовників – ні, тільки до Сєрого усі (Сергієм звати чоловіка).  А тут – стій і чекай… Та цього не можливо уявити!!! Тоді ще ж дітей у нас не було! А якби вдома я з малими гуцикалась – та я б зомліла. Ну, відбрехався якось, побіг додому і ми вже швидше почали збиратись і так тихо поїхали – « у сосєднюю вражескую область».

Софія й раділа за сусідку і переймалася їх ситуацією – дітей підіймати та ще й орендодавців годувати. Малих нажили вже у стані переселенців. І  не було, не було у мами животика, а тоді –  гоп-гоп, один за одним!

Так, що вже краще, що ці діти не будуть питати згодом батьків - «а чому ти мене не забрала чи забрав від війни?».  А  житло, мабуть,  якось знайдеться. Менший у дитсадочок почне ходити сумлінно, то мама теж вийде працювати – та воно і якось буде! А скільки ж тих дівчат і хлопців, що не один рік будуть дивитись в очі батькам, матерям  і чекати, що ті скажуть: біжи, тікай, війна близько?! Чи навпаки – терпи, чекай, замириться, забудеться?!
        «Війна тліє за спиною, а нам жінкам про майбутнє думати треба, про дітей. У нас в голові – каші, прикорми, школа. А виростуть – ні на війну не пускай, ні на службу. Любиш ти свою землю - молодець, а компенсації не дочекаєшся ні від тих, хто прийшов до нас чужий, ні від своїх»  - застерігала сусідку Софія, коли та розповіла про свою історію.