1. Зустріч майже через 30 років

Ця осінь подарувала надто теплі та розкішні дні, тому поїздки до материної хати були більш приємні, чим нудні. Якби ще й транспорт по селах нормально курсував, а то так – на вихідні поїхав, а уже у понеділок стій не стій, а тільки попуткою і можна добиратись далі до траси.
 

Софія – жінка приблизно 40-а років, добре знайома мешканцям  маленького хутору, давно вважала себе «городською». Вона віталась з кожним, хто йшов вулицею. Така вже традиція: знаєш не знаєш людину в селі, а «здрасті» тут усім підряд треба відказувать. Жінка ще досить гарної вроди вдивлялася у рано вицвілі погляди селян та їх шершаві робочі руки. Мешканці тутешні, як завше, з городів не вилізають. Думками вона порівнювала їх із собою: те, до чого критично ставилася у собі у міському середовищі – у рідному селі виглядало більш-менш доглянутим. І це неабияк тішило жінку.

Місце  біля сільського магазину було одночасно і пунктом зупинки автобусу. «Городська» вдивлялася у далечінь звивистої, подовбаної вантажівками дороги, на якій інколи вигулькували сонечки ввімкнутих автомобільних фар. Вона махала більш впевнено, як тільки машина ближче підкочувалася до зупинки, але водії зверхньо поглядали в її бік і, наче трішки притормозивши, натискали на газок та їхали геть. Чи може так, господарі чотириколісних гралися,  давали їй надію на хвилину, а за тим тріумфально-прощавально пирхали їдким димом з під-жерла своїх сталевих тронів. Так жінка  й протупцювалася півтори години в надії ще у світлий час виїхати ближче до більшого села, крізь яке автобуси на місто ширгають майже кожні двадцять хвилин. Якби не теплі промінчики жовтневого сонця, вже би і повернулася до матері та погрілася гарячим компотиком, який перед цим зварила з вишень, слив та дрібного синього винограду.
Із картинкою  того настояною гарячого узвару в уяві Софія вже підійшла до сумки, щоби взявши її,  повернутися та виїхати звідси вже наступного ранку…

І саме в той момент на дорозі з’явилася машина – старенька нікчемна дев’ятка. Жінка хотіла було підняти руку, але побачивши там чотирьох чоловіків, розчаровано відвернулася.  Авто тим не менше притишило хід , під’їхало самісінько під магазин та врешті  зупинилося майже перед Софією. Голосно клацнувши дверима, як ржавою хвірткою, з машини вистрибнув кремезний дядько. Він випрямився перед жінкою високим зростом та задавакуватим настроєм. Здається, хтось знайомий?! Засвітився широкою посмішкою й голосно привітався:

• Ха, здрасті, кумасю! Софія, чого це тобі дома не сидиться, а в такий час на печі не лежиться? -  жінка знає ці місцеві колоритні вітання, що, як байки – кумедні та змістовні. І як старі люди тут шуткують: таке у новинах не показують, так малим дітям у школі не розказують.
• Гриша, це ти? Тю, не вгадала – зраділо відповіла старому знайомому пасажирка нездійсненного попутного рейсу. Гриша живе у селі, а працює інколи на будівництві у більших селах, що поряд. Він приїхав у стареньких хутір, коли вона вже школу закінчувала, майже ровесник. Тому то таке знайомство – вуличне. Як в одному селі довго прожили люди, то вже, як родичі. Тут осів та оженився. А промовляти віршованими вітаннями так ловко навчився! Як приїхав Гриня сюди - то більше російською штокав. Софія теж добряче штокаєт й добрийдєнькаєт, як тільки опиняється на відстані п’ятидесяти  кілометрів від рідного села. І не відрізниш від, втрамбованого в асфальтову спеку, міського населення.
• Чого це ти тут стоїш? Компотом чи пиріжками торгуєш? Ні їдеш, ні зостаєшся, чи просто на дорозі «чергуєш»! – примружився і так голосно розреготався своєму глупому гумору нижче пупа.
• І не торгую і не чергую, а тебе телепню виглядаю-чекаю, аби поздоровкаться та попрощаться. Про вишневий компот вгадав, а пиріжками і не пахло! Жду-виглядаю автобус, якого не було й не буде. А на попутку сподіваюсь, та вже півтори години тут без діла граюсь! Іди –куди йшов, та і мені пора…

Гриня підняв вказівного пальця і розкрив очі поширше, наче й вони щось миттю хочуть вигукнути поетичне та визначне, а тоді розкрив рота і озвучив ним те, що палець та погляд планували:

• Ідея миттєва така! Ти тут вже давно танцюєш гопака. Тебе пожаліти мені совість велить, бо сусіди тоді проходу не дадуть, доженуть та й стусана піддадуть. Так ось! У машину до хлопців сідай. Ми вертаїмося з роботи, треба сарай долаштувать до суботи. Я застряну у магазині, додому пішки дойду, а хлопці тебе до Митрівки підкинуть та може ще й шо наллють…

Софія аж рота роззявила – невидима сонячна фея жовтня послали їй цю стару напівіржаву таратайку?!  Машина і зовні була страшнувата – полущені дверцята, перекошений кузов, а коли Софія побачила всередині прибиту доску замість задньої спинки, то і зовсім завагалася – куди вже пертися на такому возику?! Так, чоловіча доброта інколи виглядає не занадто привабливо! То що ж вибрати – повертати додому та припасти змерлими губами до кухлика із підігрітим компотиком чи наважиться сісти в це допотопне чотириколісне «ноу-хау». І тут Гриня додав інтриги:

• Софія, ти сідай, довго не роздумуй. Та по дорозі познайомишся зі своїм старим сусідом.. Згадуєш, як ви жили на тому краї села у маленькій халупі –через двір від вас була сім’я Тернових??
• Гриша, то може, було за царя Панька. Я тоді ще й в школі не вчилася. Які такі сусіди?

І після цієї фрази з машини виліз чоловік не старше п’ятидесяти, досить симпатичний та приємний з обличчя. Навіть робочий одяг із бризками фарби та припорошені піском чоботи не руйнували інтригу зустрічі. Він трішки посміхнувся та відрекомендувався:

• Здрастуйте, Софія! А я- Тарас, знайомий з вашого дитинства.