Розділ 37

Першою моєю усвідомленою думкою після того, як ми вийшли з порталу, було: «Яка ж я дурепа». Друга та третя думки були повною копією першої: «Яка ж я дурепа!» Як я могла так розслабитись, що зовсім забула про погрози Барса? І ще й піддала смертельній небезпеці свого чоловіка.

Хоча здоровий глузд підказував, що Барс, незалежно від того, зловив би мене зараз чи ні, все одно спробував би позбутися Діна, бо вовку втелющилося в його безмозку довбешку, що я його пара. Як його переконати в протилежному, я, звичайно, ​​не знала. Мій досвід спілкування з перевертнями обмежувався лише чоловіком, який і сам не знав, ким він є в іншій формі.

Барс потягнув мене за руку. Отямившись, я підвела очі й злісно зиркнула на свого викрадача. Тільки тепер я звернула увагу, що він забрав мене до свого селища. Зрозуміла це по придорожньому трактиру, або що воно там таке: дерев'яна двоповерхова будівля з високим ґанком. На фронтоні – вивіска, де величезний чорний вовк застиг перед стрибком. Я знаю, що з іншого боку будівля виглядає майже так само, бо бачила її вже не раз. Саме туди зараз вирушили обидва вовки, які супроводжували нас.

– Ходімо, – рикнув на мене перевертень, а потім раптом різко розвернувся до мене, і його вільна рука пірнула в кишеню моїх джинсів. Не встигла я якось відреагувати, як мій кристал вже опинився у долоні нахабного викрадача.

– Віддай! – крикнула я, хапаючись за здоровенний кулак і намагаючись його розтиснути.

Звісно, що впоратися з цим бугаєм у мене не вийшло!

– Тобі це більше не знадобиться, – безцеремонно струсивши мою руку, як докучливу муху, перевертень потягнув мене вулицею, на якій рівними, як по лінійці, рядами стояли маленькі одноповерхові будиночки. Барс затягнув мене у двір п'ятого за рахунком будинку, запхнув у якийсь хлів і замкнув там.

– Зачекаєш тут, поки зберуться члени Ради, – почулося з-за дверей. – Раніше я не можу впустити тебе до своєї оселі, лише після того, як представлю Раді як свою пару.

– Та пішов ти, шакал облізлий. Потрібен мені твій дім як собаці п'ята нога.

– Ображатимеш мене, я тебе так відлупцюю, що місяць сісти або лягти не зможеш.

– Зате спати з тобою не буду, – огризнулася я.

– Це навряд.

Ледь чутні кроки перевертня швидко віддалилися і затихли. Що ж мені робити? Хоч вовком вий! Тоді й справді чудова пара вийде з мене для Барса.

Відійшла від входу й огляділася навколо. Сарай був абсолютно порожнім, якщо не враховувати купу сіна в кутку і дві кинутих на ньому згорнутих ковдри. Схоже, це місце вже давно було підготовлено для тимчасової в'язниці. Знову повернулася до дверей і посмикала, щоб переконатися, що вони замкнені. Не варто було і пробувати. Зачинено наглухо.

Гад повзучий, а не вовк! Як він дізнався, що в мене є кристал перенесення? Невже здогадався, коли я потяглася до кишені? Приречено зітхнувши, попрямувала до спального місця. Кинула на сіно ковдру, складену вдвічі, і сіла на неї, підібгавши під себе ноги.

Ось це вляпалася у неприємності. По саму маківку. Але найстрашніше було те, що Дін, поза всяким сумнівом, прийде за мною і тоді вовча зграя його вб'є. Починати будь-які серйозні бойові дії він ніколи не наважиться, щоб не наражати мене на небезпеку. Швидше за все, з'явиться на переговори один або у супроводі кількох гвардійців. І це ще під великим питанням, що він прихопить їх із собою. Він точно прийде сам. І тут загине!

Я з усіх сил намагалася знайти хоч якийсь вихід, але нічого не виходило. Невже це кінець всім моїм надіям і сподіванням? Справжній глухий кут!

Несподівано для себе, я задрімала. Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як вовчара заштовхнув мене в цей сарай, але, ймовірно, це було вже досить давно. 

Через невеличке віконце з ґратами несміливо заглядав сонячний промінчик. Виходить, вже добряче перевалило за полудень.

Я саме почала підніматися зі свого ложа, як відчуття нестерпного болю, жаху та безвиході лавиною увірвалося в мою голову. Я впала назад, притиснувши з усієї сили долоні до скронь. Отже, мій чоловік дізнався, що втратив свою половинку.

Сподіваюся, він не вирушить шукати мене прямо зараз. Хоча, кого я обманюю?! Якщо він не знайде кристала перенесення, то навіть пішки піде за мною, тим більше, що точно знає, куди йти – у селище перевертнів. Можливо, Барс мене сюди навмисно доправив, щоб Дін точно зміг мене знайти? Мене знайти, а життя втратити...

Минула вже година чи більше, коли легкий шурхіт привернув мою увагу. Я підняла очі на двері, які відразу ж відчинилися. Мій самозваний майбутній чоловік з’явився на порозі.

– Ходімо, – простяг він мені руку.

Я неохоче подала свою. Я йому не суперник. Якщо захоче, щоб я підкорилася, то доб'ється цього будь-яким способом. Навіщо нариватися раніше? Він все одно настоїть на своєму.

Міцно стиснувши мою руку, ватажок перевертнів рушив до воріт. Вийшли за двір, і він впевнено, нікуди не повертаючи, повів мене широкою дорогою. Коли асфальтне полотно під нашими ногами закінчилося, я занепокоїлася. Куди він мене тягне? Адже одразу за останніми будинками, майже підступаючи до огорож дворів, починався ліс. Невже ми туди прямуємо? Можливо, пришелепуватий перевертень вирішив мене повісити десь на дереві?

Мені стало страшно, по-справжньому страшно. До цього я сприймала те що відбувається, з невеличким оптимізмом і надією, що все-таки зможу втекти від вовчиська. Може, не сьогодні, не завтра, але виберу відповідну хвилинку і вислизну з полону. А тут моїм надіям прийшов справжнісінький капець. Ми вже йшли майже непомітною стежкою прямо в ліс, а небо стрімко темніло. І скоро навколо майже нічого не було видно. Я почала спотикатися об кожну нерівність. Ненавмисно, зовсім ні. Просто я вже не бачила, куди прямую, і рухалася навмання.

– Йди швидше, – підганяв нетерплячий супутник, тягнучи мене за собою.

– Куди швидше? – вибухнула я, забувши своє недавнє рішення не дратувати перевертня. – Я тобі не якась тупа шавка, щоб вночі по лісі шастати!