Розділ 36

Цей день минув на диво приємно. Фанні познайомила мене зі своїми подругами. Гномські дами відрізнялися від звичайних жінок лише зростом і статурою, а поводилися так само: жартували, сміялися, обговорювали новини та ділилися секретами.

Я теж коротко розповіла свою історію, не вдаючись у деталі щодо ступеня родинних стосунків з людиною, яка організувала замах на життя мого чоловіка.

Жінки співчутливо з розумінням похитали головами, та ще й дали кілька порад, як поводитися в таких обставинах. Навіть якщо самі вони ніколи не були в подібній ситуації, у кожної жінки завжди знайдеться порада на всі випадки життя.

Вранці маленькі дамочки планували сходити в село і запросили мене за компанію. Завтра на ринок має приїхати торговець медом, а гномки хотіли придбати його товар. Мед тут вважався досить рідкісним і дорогим делікатесом. Його привозили лише кілька разів на рік. Мешканці найближчого села повідомили, що вчора солодощі прибули до сусіднього населеного пункту, а завтра чекають торговця тут.

Я трохи подумала і погодилася. Робити мені все одно нічого, залишається тільки чекати, поки Вейла дозволить Діну вставати, і ми зможемо залишити гостинне житло підгірних жителів.

Шкода, що Фрай не повернеться з нами додому. Ронібур повідомив мені про це ще вранці, коли я повернулася від цілительки. Як соромно, я навіть забула запитати у Вейли про здоров'я пораненого гвардійця. Його травми виявилися серйозними, відбулося запалення, і коли його доставили до лікарки, він вже марив. Тому його лікування затягнеться на довше.

На щастя, рятувальну групу ніхто не зупинив по дорозі, хоча повз них і промчали на великій швидкості три чорні автомобілі. Але, через те що наш автомобіль їхав не від місця події, а навпаки, до нього, він не зацікавив Торія та його поплічників. До того ж я передбачливо зняла помаранчеве звірятко з прапорцем з лобового скла нашої машини.

Старший групи гномів вирішив, оскільки безпосередня небезпека їм не загрожує, потрібно одразу поховати загиблого гвардійця. Місце поховання позначили камінням. Гадаю, родичі загиблого захочуть перенести його тіло на місцевий цвинтар.

Гноми, що чергували неподалік від печери, доповіли, що злочинці на роздоріжжі не зупинялися, а майже на повній швидкості звернули в інший напрямок від дороги до палацу, і швидко зникли з поля зору. Але серце мені підказувало, що це не остання наша зустріч із двоюрідним братом Діна.

Мої похмурі думки перервала поява галасливої зграйки дітей, яких Фанні відправляла до сусідки, щоб не заважали мені відпочивати. Морі з розгону застрибнула мені на руки, і я звично підкинула її вгору. Я теж була дуже рада бачити цю маленьку пташку.

Коли я поставила її на ноги, вона критично оглянула мене і видала:

– Наталю, а чому ти виглядаєш як обірванка якась?

– Морі! – з жахом вигукнула Фанні. – Що ти таке кажеш?

– Але ж це правда, – трохи зніяковіла дівчинка, – минулого разу вона виглядала такою блискучою, а зараз...

– Морі, припини, – Фанні почервоніла і перевела погляд на мене. – Наталю, вибач, будь ласка.

-Вустами дитини промовляє істина, – оглянувши свій заплямований одяг, філософськи відгукнулася я.

– Що? – очі гномки розширилися від подиву.

– Те, що це дійсно правда, – задумливо озвалася я, розмірковуючи, чи в мене вийде привести в нормальний вигляд мої улюблені джинси, прикрашені зараз нижче колін плямами від трави й землі. Добре, хоч бандюки не помітили цього.

– Гаразд, проїхали, – рішуче сказала я і посміхнулася дітлахам, які засміялися у відповідь.

І лише тепер я помітила, що до дитячої компанії приєднався маленький Бріт.

– Фанні? – я здивовано глянула на маму родини.

– Так, – зітхнувши, підтвердила Фанні мою здогадку, – Роні накричав на мене, що я занадто опікуюся сином і перетворюю його на слабака, який і кроку самостійно не може зробити.

– Зрозуміло, – я співчутливо поплескала її по плечу. – Не переживай, все буде добре. Хлопчик у компанії своїх сестер, вони за ним доглянуть.

Все це я згадувала, поки спостерігала за жінками, що весело щебетали. Ще декілька разів уточнивши, о котрій годині вони вирушатимуть у село, молодиці нарешті розійшлися по домівках.

Кілька годин ми з Фанні витратили на приготування вечері. Я не кухар-кулінар, звісно, але почистити, нарізати й перемішати – вмію, як і кожна  жінка. Дітей ми відправили в щось на кшталт дитячої кімнати, а самі з господинею розмістилися на кухні.

Фанні швидко розпалила піч, посадила мене за стіл і поставила переді мною миску з якимись горбистими фруктами неапетитно-болотистого кольору. Я окинула їх гидливим поглядом і спитала:

– Що це таке?

– Це трикіс, – усміхнулася Фанні, – даремно ти так скривилася.

– То це воно? Те саме, з чого готують смачнючий соус до риби? Ось це неподобство і є трикісові ягоди?

Фанні засміялася і подала мені ніж:

– Саме це неподобство. І його потрібно почистити та помити.

Чим я сумлінно і зайнялася. А господиня теж взялася за діло. Вона так швидко пересувалася від столу до печі й назад, що тільки руді кучері пломеніли.

Коли вечеря вже була готова, і чекали тільки батька родини, який передав через якогось спритного хлопчака, що затримується на пів години, до мене підійшла старша з дівчаток – Навіка.

– Хочеш, – сором'язливо звернулася вона до мене, – я відведу тебе подивитися захід сонця?

– Ой, – почувся захоплений писк Морі, – і я з вами!

– Звичайно, хочу, – зраділа я пропозиції, – дуже хочу!

– Ходімо! – Навіка нетерпляче простягла руку, і коли я подала свою – вхопилася за неї та потягла мене за собою. – Тільки треба швидко. Сонце скоро вже зовсім зайде.

Ми побігли на вихід і уже майже за дверима нас наздогнав крик Фанні:

– Візьміть із собою когось із чоловіків!

Когось із чоловіків ми знайшли майже одразу. Сором'язливий юнак тинявся по двору, не зводячи очей з дверей, що вели в житло вождя. Коли з них з’явилися ми, хлопчина почервонів і удав, що зовсім тут ні до чого, просто повз проходив. Ніжний рум'янець покрив і щічки Навіки.