Розділ 30

«Отже, Кордевідіоне Тарлійський, сталося те, заради чого Ви, власне, і одружувалися. Цілком ймовірно, що Ваша дружина очікує дитину, – почала я міркувати, коли нарешті відновила дихання. – І що це нам дає? А те, що варто йому лише про це дізнатися, він одразу замкне мене в спальні на десять замків і навіть в ліжко вкладе, щоб і поворухнутися не посміла».

Я кілька хвилин бездумно дивилася в стіну перед собою і навіть не помітила, що Террі мене щось запитує.

– Що? – здивовано перепитала.

Покоївка, притиснувши руки до грудей, застигла прямо поруч зі мною.

– Пані, – терпляче повторила вона, – треба негайно покликати лікаря. Можливо, ви отруїлися чимось?

Я здригнулася, тільки уявивши, як ця «кулька на ніжках» мене оглядатиме. Я королівського лікаря терпіти не можу. Як то кажуть – нелюбов з першого погляду. Ці масляні очі з липким поглядом... Можливо, як лікар він і, справді, неперевершений, але мені він не подобається, і все тут!

– Террі, – вирішила нарешті, – мені потрібна Амалія.

– Добре, пані, – відповіла служниця, але з місця не зрушила. – Лікаря теж покликати?

– Ніякого лікаря, – заперечно замахала я руками на стурбовану служницю. – Я не хвора, можеш мені повірити.

– Зараз покличу, – покоївка, озираючись на мене, неохоче рушила до виходу.

А я, нарешті, повною мірою усвідомила, що ж, справді, сталося. Здуріти! Я скоро стану мамою! Яка ж я рада! У грудях у мене поширювалося тепле, як сонце у липні, почуття величезної радості. Хоч я хотіла дитину і навіть планувала завести її з Вітюшкою, проте, звістка, що я при надії, вразила мене, як грім із ясного неба.

З Діном ми разом не так вже й довго, а я вже вагітна. І навіть анітрохи не засмучуюся, що татом мого малюка буде не Віктор, а Кордевідіон. Я більш ніж впевнена, що кращого батька в цілому світі не знайдеш. Ось це мене наразі й турбує.

Занадто багато неприємних новин на нас навалилося одночасно. І якщо зараз потішити чоловіка довгоочікуваною новиною, то це зробить його вразливим. Я просто впевнена, мало того, що він мене замкне у спальні, щоб на мою особу і порошинка не посміла сісти, так ще й сам зі мною забарикадується. А хто тоді вирішуватиме нагальні королівські справи? Хто розбиратиметься з непроханими гостями, які відвідали потайний палацовий хід? Та і про вовків не слід забувати.

– Террі, – підвела очі на покоївку, яка біля дверей чекала, коли з'явиться фахівець із зілля, і твердо наказала: – Ніхто не повинен нічого дізнатися про те, що тут сталося. Тобі зрозуміло?

– Його Величність, – почала служниця, але я її перервала:

– Мій чоловік, в першу чергу, не повинен дізнатися.

Не знаю, що ще збиралася сказати Террі, але я на корені припинила всі заперечення:

– Я наказую тобі нікому нічого не говорити про мій стан!

І хоча мене просто розпирало від бажання поділитися приголомшливою новиною з чоловіком, я вирішила почекати зо два дні. Можливо, за цей час щось вирішиться, а якщо ні – все одно скажу. Я просто не маю права довго приховувати від нього те, що він так бажає почути.

У двері постукали.

– Ваша Величність, – почувся голос стражника через відчинені служницею двері, – прийшла Амалія.

– Нехай заходить, – відповіла я, і Террі ширше відчинила двері, впускаючи травницю.

– Ваша Величність, вам потрібна моя допомога? Щось сталося? – її голос звучав тривожно.

– Амалія, – промовила я напівголосно, уважно розглядаючи її. – Мені потрібно...

Вона теж при надії. Невже почувається добре? Вигляд у неї просто квітучий. Особливо після переїзду в палац.

– Я уважно вас слухаю, Ваша Величність, – запевнила вона.

– Амалія, – нарешті наважилася я розповісти їй про свою проблему. – Мені потрібен засіб від ранкового нездужання.

– Ваша Величність! – в очах Амалії засяяла радість. – Ви ва...

– Ану цить! – прикрикнула я, потім знову знизила голос: – Ніхто не повинен цього знати!

– А Його Величність? – запитала вона знову. – І він теж?

– Послухай, Амаліє, – суворо сказала я, – короля зараз немає у палаці, тому йому я поки сказати не можу. А він повинен почути цю новину особисто від мене, а не від якоїсь придворної дами. Тому ти зараз присягнеш, що нікому нічого не скажеш.

– Присягаюся! Чесне слово, Ваша Величносте! Нікому ні слова не скажу.

– От і добре, – відповіла я і поквапила Амалію: – А тепер приготуй мені зілля, та швиденько.

– У мене вже є, – поспішила повідомити дівчина, – я собі щодня готую настоянку. Зараз принесу.

Не встигла вона це сказати, як уже зірвалася з місця, і тільки п'яти зблиснули. Добре, що Дерік цього не бачить, інакше б уже обурювався, що вона так стрімголов носиться.

Ближче до обіду я вже була в більш-менш нормальному стані. Може, зілля подіяло, а може, просто ранок пройшов, але я почувалася досить добре. Щоправда, їсти хотілося дуже сильно. Амалія попередила, що так і буде, і радила не налягати на солодощі, аби знову не стало зле.

Вирішила не замовляти їжу до своїх покоїв, а піти обідати разом з усіма. Террі передала наказ охоронцям, щоб фрейліни чекали на мене в холі біля сходів, а я повідомила Меріда. За відсутності короля мене супроводжували не лише фрейліни, а й перший королівський радник і його помічник.

Коли я, при повному параді, вийшла зі своїх покоїв у коридор, до мене приєдналися Мерід і Ростон, а Террі залишилася чергувати біля дверей.

Ми мовчки йшли коридором, і раптом я усвідомила, що посміхаюся. Добре, що хлопці йдуть позаду, а до стражників біля сходів ми ще не дісталися. Без сумніву, я виглядала трохи дивно. Швидко повернула собі суворий вигляд і підійшла до сходів, намагаючись утримати цей вираз.

Біля підніжжя сходів зліва до мене приєдналися фрейліни, і ми урочисто попрямували до обідньої зали.

І лише тоді, коли Мерід і Федеріка з двох сторін відкрили величезні двері, і я ступила на килимову доріжку, що веде до королівського столу, вздовж якої придворні стояли в реверансах і поклонах під гучне оголошення «Королева Тарлії Наталія Тарлійська», я вперше відчула себе справжньою королевою! А ще, майбутньою матір'ю спадкоємця престолу.