Розділ 29

– Евеліна? – здивувалася я. – Напевно, їй потрібен Дерік? То чому вона запитує саме мене? Чи потрібно якесь особливе королівське розпорядження, щоб випустити хлопця за ворота?

– Ні, вона саме Вас хоче бачити.

– Ось як? – я попрямувала до виходу з вітальні. – Що їй може бути потрібно від мене? – міркувала напівголосно, дивлячись під ноги.

Запрошувати дружину колишнього старости у свою вітальню мені не дуже хотілося, проте, вислухати її все ж таки потрібно. Можливо, вона хоче повідомити щось важливе? Може, це, справді, мені стане у пригоді? І раптом я майже вперлася носом у груди високого чоловіка. Мерід своєю персоною перегородив мені дорогу.

– Ваша Величність, я не можу цього допустити.

Я здивовано подивилася на нього:

– Меріде, заспокойся, я нікуди не збиралася виходити. Просто не хотіла Евеліну до себе запрошувати. Думала поговорити з нею у холі.

Але перший радник не зрушив ні на сантиметр.

– Ця зустріч може бути небезпечною, тому жінку в палац ніхто не пропустить, доки Його Величність не повернеться, – рішуче сказав Мерід.

Ось нахабний некромант! Я з цікавістю зміряла його з голови до ніг і в’їдливо запитала:

– Ти посмієш не послухатися наказу королеви?

Хлопець зблід, але вперто стояв у мене на шляху.

– А що, як я зараз покличу охорону і накажу тебе заарештувати?

Чоловік завмер, а потім тихо прошепотів:

– Ви цього не зробите, Ваша Величність.

– Справді? – з сарказмом у голосі запитала я. – І хто мене зупинить?

Мерід рвучко вдихнув, подивився мені за спину на фрейлін, які спокійно пили чай зі мною, поки нас не перервали, потім знову поглянув на мене і впевнено сказав:

– Ви не така...

Ось чорт! А він має рацію! Я ніколи не віддала б такого наказу щодо людини, яка всіма силами намагається мене захистити.

Тому зітхнула і підняла очі на помічника чоловіка:

– Заспокойся, Меріде, звісно ж, я такого не наказуватиму. Але мені, справді, потрібно дізнатися, чого хоче Евеліна.

Мерід ледь помітно видихнув, очевидно, він все ж таки сумнівався, що у мене не вистачить нахабства кинути його за ґрати.

– Жінку приведуть сюди, – нарешті вирішив він. – Поки ваш брат з Бернардом не покинули палац, вони будуть присутні на аудієнції.

– Добре, – поступливо погодилася я. Хай хоч увесь загін приводить, головне, що він погодився Евеліну впустити.

Я повернулася до столу і попросила Террі розмістити біля стіни навпроти дверей королівське крісло з гербом, вишитим на спинці.

– Аертіно, подай діадему, – звеліла рішуче. – Проводитимемо аудієнцію за всіма правилами.

Коли матір Деріка доставили до моїх покоїв, я вже сиділа на троні, з величезним нетерпінням чекаючи відвідувачку. Фрейліни вже пішли, а з обох боків від мене насторожено застигли Бернард і Шурик. На півдорозі від дверей до мого крісла розташувався Мерід. Террі чергувала біля входу в покої. Вона й впустила Евеліну Деріон до вітальні.

Щось підказувало мені, що просто так ця шанована дама не зважилася б прийти до мене. Отже, причина її приходу, ймовірно, мені не сподобається.

– Доброго ранку, Ваша Величність, – злякано дивлячись на мене, пробурмотіла Евеліна.
Я лише кивнула, мовчки роздивляючись її.

– Е... Ваша Величність, – не відводячи очей від мого обличчя, заїкаючись продовжила вона. – Мені потрібно повідомити Вам щось дуже важливе.

– Можеш говорити, – милостиво дозволила я, ледве стримуючи сміх. Непогано ж я налякала жіночку, боїться навіть зайвий рух зробити. Але після її наступних слів мені вже було не до сміху.

– Ваша Величність, до села прийшли вовки. Їх п’ятеро. Я випадково дізналася, що вони цікавляться Вами.

Я здивовано глянула на матір Деріка:

– Е… Евеліно, – почала я обережно, – чому ти вважаєш, що це має мене турбувати? – скористалася коронною фразою величного чоловіка. – Ну, запитали про мене, і що з того? Можливо, їм просто цікаво, як виглядає королева чи щось таке?

– Ні, Ваша Величність, вони дійсно намагалися дізнатися саме про Вас, – заперечила моя співрозмовниця, крутнувши головою.

– І чому ти так вирішила? – мій голос мимоволі підвищився, але потім я взяла себе в руки й продовжила спокійніше: – Ти сама чула цю розмову?

– Ні, не сама. Вчора на сповідь приходила Власта. Вона живе майже на краю села, і вона…
Мої брови здивовано піднялися, і Евеліна, помітивши це, поспішила пояснити:

– Ні-ні, Ваша Величність, я не підслуховувала. Просто, коли Власта вийшла зі сповідальні, вона сама підійшла і попросила мене вийти з нею на вулицю.

– І що було далі? – удавано спокійним голосом, наче мене це не дуже хвилює, запитала я, і роззирнулася навколо.

О! У Сашка обличчя стало, як кам’яне. Він дивився просто на мене і його погляд не обіцяв мені нічого доброго. Ой, лишенько! Я ж йому ще нічого не розповіла про Скаженого Барса!

– Ну, я й пішла. Може, їй щось потрібно, треба ж було дізнатися? У неї ж донька є, десять років. Можливо, вирішила водити її до недільної школи?

– Евеліно, будь ласка, коротше, – попросила я. – Що там з вовками?

– О, ну так, – кивнула жінка, – у неї ще й син є. Хлопець зовсім від рук відбився. Вісімнадцять років, а вже як готовий розбійник з великої дороги. Саме до нього і з'явився перевертень. Викликав його надвір, а потім вони разом пішли за сарай. Власта, побачивши, хто його покликав, майже збожеволіла. Вона тихенько вислизнула і слідом прокралася до сараю. Початок розмови вона не чула, але коли підійшла до рогу сараю, почула вже декілька голосів.

– І що саме говорили ці голоси? – уточнила я.

– Один із тих, хто прийшов, запитав Лоріна, так звати сина Власти, – пояснила Евеліна мимохідь, – чи буває нова королева десь іще, окрім палацу? Якщо буває, чи багато охорони з нею? Чи завжди чоловік супроводжує королеву у поїздках?

Я дивилася на Евеліну і з кожною хвилиною все більше переконувалася, що вона, справді, прийшла сюди не просто так. Але чому вона з'явилася? Ясно ж, що вона любов'ю до мене не палає. Яка їй користь із того, що вона мене попередила?