Розділ 24

Коли ми зайшли в будинок, на столі вже диміла ароматична лампа, а кришталева куля мерехтіла м'яким помаранчевим світлом.

– Ваша Величносте, Ви добре відпочили? – запитала Олівія, проводжаючи мене до столу.

– Цілком, а що таке?

– Ритуал єднання вимагає багато енергії для створення тимчасового зв'язку. Ми всі почуємо, що говоритиме хлопець. Але щоб він почув Вас, потрібно чітко уявити, що він поруч, і направити свої думки з повною впевненістю, що він чує. Спочатку це може бути незвично та важко. Але постарайтеся зосередитися. Зараз у тому приміщенні нікого немає, крім нього. Розмова має відбутися, поки Сашко сам. Забрати його можна навіть якщо хтось буде поблизу. Це не проблема. Головне, щоб Його Величність впорався зі своїм завданням.

Я обернулася і злякано подивилася на чоловіка:

– Дін, може, є інший вихід? Що, якщо щось піде не так і ти не повернешся? Олівія ж сказала, що ти не настільки сильний...

– Дружино, ти хочеш забрати цього хлопця? – підвищив голос Дін.

– Хочу! – вигукнула я. – Але тебе я теж не хочу втратити!

Кордевідіон застиг. Потім повільно сказав, не зводячи з мене здивованого погляду:

– Олівія, залиш нас.

– Але, Ваша Величносте...

– Олівія, дай мені дві хвилини.

Дівчина швидко вийшла, зачинивши двері за собою. А Дін, рухаючись плавно і граційно, наче велика кішка, наблизився до мене. Одним швидким рухом він притягнув мене до себе, притиснувши до свого сильного і теплого тіла, і накрив мої губи своїми. Його ніжні поцілунки торкалися моїх губ, обличчя і шиї, змушуючи моє серце тріпотіти. Здавалося, він намагався запам'ятати кожну мить перед розлукою. Закарбувати навіки у своїй душі мій образ, запах та погляд. Нарешті Дін відсторонився і хрипкуватим голосом прошепотів мені на вухо:

– Навіть не сподівайся, що після таких слів я можу не повернутися.

Я стояла, намагаючись вгамувати серцебиття, коли пролунала команда:

– Олівія! Починай!

Я сіла навпроти ворожки за її столом і наші долоні вкрили майже всю поверхню кришталевої сфери.

Олівія заплющила очі й почала шепотіти якесь чудернацьке заклинання. Потім вона відвела свої руки від кулі й кивнула мені.

Я трохи розсунула долоні й вдивилася в картину, що з'явилася: те саме приміщення, те ж ліжко і той самий чоловік, якого я бачила раніше.

Тільки цього разу блондин не спав.

Я трохи нахилилася над столом, щоб краще роздивитися рідне обличчя, яке виглядало трохи змарнілим. Хлопець лежав на ліжку й читав якусь книгу.

Я потяглася до нього щосили думкою, уявляючи, що відстань між нами скорочується. І ось він уже лежить наче зовсім недалеко від мене... І тоді я сказала:

– Привіт, Шурику.

Блондин здригнувся та озирнувся. Тимчасовий зв'язок було встановлено! Але це виявилося найпростішою частиною нашого плану. Бо Сашко просто не захотів зі мною розмовляти. Я кликала його кілька разів, але досягла лише того, що він пробурмотів крізь зуби якусь лайку.

– Шурко! – підвищила я голос. – Ти можеш мені відповісти, врешті-решт?

– Зовсім з глузду з'їхали охоронці, ще прихованої камери тут бракувало!

Я все більше злилася, бо відчувала, що остання можливість його вмовити вислизає. Тому гаркнула:

– Сашко! Твою ж дивізію! Ти пам'ятаєш, як у дитинстві обіцяв бути моїм "тіроохолонцем", як Кевін Костнер? – я навмисно спотворила слово, бо саме так він тоді сказав. – Який з тебе в біса "тіроохолонець", якщо зараз у мене з'явився ворог набагато страшніший за сина мера, а ти навіть відмовляєшся мене вислухати?

Сашко підхопився з ліжка і завмер на місці:

– Це ж неможливо...

Чудово! Отже, час переходити до важкої артилерії.

– Шурику, мені конче потрібна твоя допомога. Є хтось, – я трохи завагалася. Чи доречно називати Барса людиною? Ну, поки що зійде і так, – значно небезпечніший за Русика, і він збирається мене викрасти. У мене є охорона, але їхні здібності й близько не зрівняються з твоїми.

– Якщо це не жарт, і я дійсно говорю з тобою, Лялько, як я можу допомогти звідси?

– Мій чоловік тебе забере.

– Що? – здивовано вигукнув блондин. – Ти справді вийшла заміж за ту подобу мужика?

Позаду пролунав тихий рик.

– Гей, обережніше! Не смій ображати мого чоловіка!

– Наталю, розумію, ти хотіла найспокійнішого хлопця, але ЦЕ...

– Орлов! – я трохи підвищила голос. Напевно, напруга давалася взнаки, бо я відчула, що слабну. Чи це ритуал єднання забирав мої сили? – Мій чоловік у жодному разі не "це"! Припини негайно! Я відчуваю, що скоро наш зв'язок обірветься, тому просто довірся мені та дай руку чоловікові, який прийде за тобою.

– Добре, якщо це не буде та подоба...

– Сашко! – це було останнє слово, яке я ще встигла вимовити. За мить образ віддалився, і я усвідомила, що наш зв'язок розірвався. Я впала грудьми на стіл, обережно поклала голову на руки та заплющила очі.

– Ваша Величність, як ви себе почуваєте? – з турботою запитала Олівія.

– Ніяк. У сенсі, я зовсім ніяка. Сили мене покинули.

– Можемо починати наступний ритуал?

Чоловік підійшов, підхопив мене на руки й поніс до дверей, кинувши віщунці:

– Почекай хвилинку.

Я здивовано глянула на нього.

– Дін, ти передумав?

– А ти сподівалася, що я залишу тебе сам на сам з дзеркалом? – запитав він, трохи насмішкувато.

Спробувала вирватися з міцних обіймів, але марно.

– Я хочу побачити, що буде далі, – сказала якомога жалісніше.

– Співчуваю, але нічого в тебе не вийде. Чим більше сперечатимешся, тим довше твій друг не приєднається до нас.

Я відразу замовкла. Сподіваюся, пізніше зможу тихенько повернутися. Хай тільки Величність мене відпустить.

Дін виніс мене на вулицю й озирнувся.

– Террі! – гукнув він напівголосно.

– Так, Ваша Величність, – одразу відгукнулася моя служниця і миттю підбігла до нас.