Розділ 23

Пророчиця з’явилася у дверному проході й зупинилася:

– Ваша Величносте, – розгублено глянула вона на Діна, – я не можу викликати Браму Світу у таке охоронюване місце. Навіть якщо знайдеться хтось, хто добровільно погодиться піти до в’язниці, обміняти його на хлопця не вийде.

– Як це, не можеш? – прошепотіла я. – Ти ж викликала дзеркало в мій дім?

– Ваша Величносте, – звернулася Олівія тепер до мене. – Ваш будинок – це не темниця з залізними ґратами, замками на дверях і численними охоронцями.

– Дін, – я жалібно подивилася на чоловіка, – невже доведеться його там залишити?

Кордевідіон узяв мене за руку, притягнув до себе, посадив на коліна і міцно обійняв. Все це він зробив мовчки. Потім повернув голову до Олівії:

– Викладай, відьмо, що ти недоговорюєш? Я знаю тебе досить добре, щоб бути впевненим, якусь капость ти мені в рукаві припасла.

– Ваша Величносте! – зобразила ображену невинність ворожка. – Коли це я...?

– Олівія! – підвищив голос король. – Я впевнений, що є якийсь спосіб перенести цього чоловіка в наш світ. Розказуй, що ти задумала?

– Оскільки звичайний обмін тут не спрацює, можна спробувати встановити просторовий зв’язок безпосередньо і забрати його, використовуючи лише один кінцевий пункт, а саме Браму Світу, яку я маю.

Я, з повним нерозумінням, кліпала очима, як блондинка, яка виявила у своєму записнику логарифмічні та диференціальні рівняння замість рецепта маски для обличчя. Точніше кажучи, я дивилася на Олівію, як баран на нові ворота.

– У чому тут трудність?

Виявляється, Дін повністю розуміє, про що йдеться.

– Потрібен маг не менше четвертого рівня. У Вас лише третій.

– Я спробую, – знизав плечима Дін, – не проблема.

Олівія підійшла до нас і зупинилася майже поруч.

– Ви можете не утримати просторовий коридор.

Вона сказала це застережливим тоном, отже, цього потрібно боятися. І я злякалася.

– Що може трапитися, якщо він не утримає цей коридор?

– Не хвилюйся про це, люба. Я все, що потрібно, утримаю.

– Олівія! – розсердилася я. – Що може трапитися?

– Його Величність ризикує бути викинутим у ваш колишній світ, якщо не встигне вчасно закрити коридор. Або...

– Або що? – перепитала я.

– Або він може загубитися між чужими світами без можливості повернутися додому.

– Ой! Дін, цей варіант нам не підходить!

Чоловік спокійно обняв мене за плечі.

– Почекай, Наталочко, – він уважно подивився на Олівію: – Відьмо, ти знала, що я все одно піду на це, але не хотіла розповідати. У чому тут головний підступ?

– Справа в хлопцеві, – почала Олівія.

Ми продовжили фразу всі разом:

– Він повинен сам вирішити.

Закінчила вже я одна:

– А він не погодиться...

– Якщо не погодиться, я заберу його без дозволу! – рішуче сказав Дін.

– Ні! – хором вигукнули ми з Олівією.

– Якщо виникне сутичка, ви обидва, швидше за все, загубитеся між світами, – попередила Олівія. – Хлопця треба переконати. Довго тримати прохід відкритим ви не зможете, Ваша Величність. Потрібно максимально скоротити час вашого перебування в тому місці. Бажано, щоб юнак був готовий до переміщення, коли за ним прийдуть.

– Переконати? – здивовано поглянула я на ворожку. – Як?

– У вас із Сашком дуже сильний духовний зв'язок, – пояснила Олівія. – Ми спробуємо провести ритуал тимчасового єднання. Сподіваюся, вам вдасться поговорити. Але все це зробимо завтра.

Я намагалася трохи посперечатися, але переконати Олівію не вдалося. Вона чудово розуміла, що моя нервова система на межі виснаження. До того ж їй теж потрібно було підготуватися до ритуалу.

Ночували ми надворі, на спеціально підготовленому гвардійцями ложі з соломи. З величезним задоволенням я витягнулася на м'якій постільці й заплющила очі. Яка ж насолода бути на свіжому повітрі! Навколо панувала тиша, лише час від часу охоронці перешіптувалися.

– Нато, – знову цей невгамовний!

– Величність, – простогнала я, – ось що у тебе за звичка така?

– Тільки одне питання, – запевнив мене він. – Раніше якось не прийшлося до слова, за що ж твого друга посадили у темницю?

– Ну-у, – загадково протягнула я, – він майстер відкривати те, що інші намагаються якомога надійніше замкнути.

– Що? – Дін навіть сів на нашому імпровізованому ліжку. – Ти хочеш сказати, що він розкриває сейфи?

– Ага, – підтвердила я, а потім з усмішкою поцікавилася: – Ти спати не збираєшся?

– Сто тисяч демонів! І я маю пустити його у свій палац?

– Ага, – знову відповіла я. – Тому що ти мені обіцяв.

– Це я поспішив, – ніяк не міг заспокоїтися Дін, – можливо, треба переглянути це рішення.

Я легенько штовхнула його в плече кулаком:

– Тільки спробуй, і я одразу перегляну кілька своїх рішень.

– Маленька, ти ж розумієш, що він порушує закон?

Я теж сіла і повернулася до чоловіка обличчям.

– Дорогий, – я навіть не одразу помітила, що вперше так його назвала не жартома. – Я прекрасно розумію, що Сашко діє незаконно, і навіть сама йому про це не раз казала. Але засуджувати його за це не можу. Він робить це не для збагачення, а щоб відновити хоч якусь справедливість.

Скептично піднята брова Діна змусила мене продовжити:

– Я вперше дізналася про його здібності, коли мені було дванадцять. Тоді я почала дружити з однією домашньою дівчинкою. Її мати, дізнавшись, що я з дитбудинку, заборонила своїй дочці навіть наближатися до мене. «Чи мало, – казала вона своїй доньці прямо при мені, – на якому смітнику її знайшли? Може, мати-зозуля викинула її в контейнер для непотребу? Ще якихось комах від неї наберешся». Не пам'ятаю, як я повернулася до дитбудинку і зачинилася в роздягальні. Я так плакала, що ледь не потонула в сльозах. Коли Шурик про це дізнався, він відкрив сейф у кабінеті директора і дістав звідти мою особисту справу, лише щоб я знала, що мене не на смітнику знайшли. Після того, як я прочитала її, справа повернулася на своє місце. Інший сейф, про який я знаю, стояв у кабінеті директора заводу. Того самого, який звинуватив батька Шурика у розтраті. Хто допомагав Сашкові, я не знаю. Коли в пресі з'явилися документи, що викривали численні махінації керівника підприємства, виник величезний скандал. Батька Шурика реабілітували, але вже було пізно. Він помер у в'язниці. Після цього сталося ще кілька гучних викриттів. Сашко не зізнавався, що це його рук справа, але я і так знаю.