Розділ 19

Я зупинилася, змусивши Діна зробити те ж саме, і зобразила праведне обурення.

– Чоловіче, то ти мене обдурив? – запитала я напівголосно.

Дін подивився на мене з нерозумінням. Потім моргнув раз, вдруге...

– Що ти маєш на увазі?

– А як щодо обіцянок про каву в чашці, в чайнику, навіть у ліжку? Де моя кава? – насупившись, я чекала на його реакцію.

Вираз на його обличчі трохи змінився. М'язи обличчя розслабилися, і в очах з'явилося тепло.

– Люба, яка кава? Про що ти таке говориш? Хіба після всього, що ти зробила, я міг думати про інше?

Він легенько потер рукою шию.

– То це я винна? – вражено покліпала очима, як справжнісінька блондинка.

– Ну, а хто ж іще? – лукаво вигнувши брову, жартівливо підтвердив він.

– Ну, ти даєш! – моєму обуренню немає межі. – Я розсердилася! Сильно!

– Може, я зможу виправити твій настрій? – поцікавився Дін.

Я тяжко зітхнула і замислилась.

– Ну-у… навіть не знаю, – протягнула я, задумливо оглядаючи людей, які знову взялися за роботу, перервану нашим приходом.

Парубок у синьому вже про щось розмовляв із помічником Ростона. Вік виглядав напруженим і сердитим, а його ледь помітний погляд у наш бік дав мені зрозуміти, про що вони говорять.

– О! – удала, що тільки зараз побачила сільського старосту. – Ти запросив людей із села? Це новий староста, правда ж?

– Так, ти не помиляєшся, – підтвердив Кордевідіон. – Я попросив Леонарда допомогти з робітниками, щоб швидше впоратись із відновленням зруйнованої частини парку.

– Дізнаймося, як там Амалія, – запропонувала я, ніби ця думка щойно прийшла мені в голову.

– Кевін, – покликав король свого особистого слугу, – запроси до нас того чоловіка, що саме пісок набирає.

– Зараз зроблю, Ваша Величність, – з готовністю відгукнувся камердинер, вклонився і пішов виконувати доручення.

– Скільки ще часу потрібно, щоб завершити роботи? – поцікавилася я. – Коли вже можна буде купатися?

– Спочатку робітники завершать відбудову басейну, а потім джерело має наповнити його водою. Пару днів доведеться зачекати.

Я вказала чоловікові на лавку, що була неподалік:

– Сядемо?

– Давай.

Ми вмостилися на сидіння і Дін обійняв мене за плечі. З цікавістю спостерігала за вправною роботою будівельників. Молодий чоловік, що раніше викликав невдоволення короля, тепер у наш бік жодного разу навіть не поглянув.

– А це в синьому одязі – той водник, що джерело шукав? – байдуже кинула погляд на хлопця. Згаданий маг якраз показував кремезному чоловікові щось на дні майбутньої водойми. Дінова рука на моєму плечі ледь помітно здригнулася.

– Щось він на мага не дуже схожий, зовсім ще пацан, – я спокійно поглянула на Кордевідіона.

– Наявність сили від віку не залежить, – сказав чоловік майже байдуже. Якби раніше не відчула його спалаху злості, то зараз і не помітила б невеликої напруги в голосі. – Сила або є, або її немає.

– Він хоч джерело знайшов? Щось не віриться в його видатні здібності, – скептично глянула на стихійного мага.

– Каже, що знайшов. Тільки поки не дає йому вирватися на поверхню, доки роботи не будуть завершені.

– Ну-ну. Подивимося.

– Добрий вечір, Ваші Величності, – з повагою промовив сільський староста, підходячи до нас і вклоняючись.

– Доброго вечора, – я відповіла з усмішкою, а Кордевідіон лише кивнув. – Леонарде, як там Амалія та Дерік? Чи все у них добре?

Староста якось знітився, і в мене одразу виникло погане передчуття.

– Що трапилося? – підвищила я голос. – Чи ця горгона, що є її свекрухою, ображає її? Б'є?

– Ні, Ваша Величність, – Леонард на мить замовк, а потім продовжив: – Її особисто не чіпає, бо взяла до відома Ваші погрози. Але за її спиною постійно обливає брудом. А дівчина вже при надії й щодня плаче, – я розгублено подивилася на Діна, а потім знову повернулася до старости, який додав: – Я це знаю, бо вона часто приходить до моєї доньки, вони з дитинства подруги з моєю Лотою. І я дещо чую, коли вони розмовляють.

– Що ж свекруха говорить про невістку людям?

– Ну, це... – староста зам'явся, його щоки почервоніли, він відвів погляд і замовк.

– Леонарде! – суворо втрутився король.

– Так це, Ваша Величність, вона каже, що Амалька нагуляла маля і попросила Вас змусити Грейтіса прийняти її за невістку. І, взагалі, хто знає, як вона віддячила Вам за допомогу? Тоді у церкві було мало людей і багато хто вірить чуткам.

– Що??? – гаркнув Дін так, що всі робітники здивовано обернулися до нас. – Чому ти мені не повідомив?

– Так це, Ваша Величність, Амалія просила не казати. Вона вважає, що якщо Ви втрутитесь, люди впевняться, що це все правда. А як тоді жити? Її і так вже багато хто осторонь обходить.

Дін розгубився, а я геть засмутилася. Що за невезіння? Підняла очі на Леонарда, а потім перевела погляд на чоловіка:

– Ваша Величність, чи не могли б Ви мене переправити до села?

– Навіщо?

– На полювання. Я швидко впораюся. Лише одну гримучу змію вб'ю і все.

Дін здивовано подивився на мене.

– Бідолашна дівчинка, – продовжив свою розповідь Леонард, – поки ще жив її дід, ніхто не посмів би й слова сказати. Але Норс помер...

– Норс?

Десь я вже чула це ім’я.

– Норс? – повторив за мною його величність. – Королівський зіллєвар?

– Леонарде! – я мало не підскочила на місці. – Амалія вивчала ремесло діда?

– Так це, Ваша Величність, звісно. Але я ж кажу, люди її тепер уникають. Та й селянам особливо ніколи хворіти, щоб за зіллями бігати.

– Отже, втрутиться не король, а королева! – значуще видала я. – Дорогий, – звернулася до вінценосного чоловіка, – можу я тебе попросити дещо?

– Проси, люба, – серйозно дивлячись на мене, відповів чоловік.

Леонард тільки очима кліпав, по черзі переводячи погляд з мене на короля і назад.