Розділ 17

Одягатись мені все-таки допомагала Террі. Боюсь, якби я робила це за допомогою Діна, ми б зібралися лише надвечір.

Покоївка, скориставшись моєю розсіяністю, швиденько одягла мене в темно-вишневу оксамитову сукню, прикрашену дрібними зеленими камінчиками. На зачіску часу вже не залишилося, тож єдиною прикрасою на моїй голові була діадема.

Двері в спальню Кордевідіона відчинилися, і він з'явився на порозі. Ох! Серце забилося вдвічі швидше. Чи звикну я колись до вигляду Його Величності? Сьогодні він знову в чорному, якщо не враховувати корону, що виблискувала блакитним камінням і срібне шиття на піджаку. Він був найкрасивішим з усіх знайомих мені чоловіків!

Посмішка, що злегка вигнула губи чоловіка, чітко дала зрозуміти, що моє нерівне дихання було помічено. Та й нехай!

– Ваша Величність, – простягнув мені руку Дін, – чи можу я провести вас на обід?

– Звісно, – я посміхнулася, даючи свою руку. – Ведіть, Ваша Величність.

Ми попрямували до королівської їдальні. Біля сходів на першому поверсі, де зазвичай до нас приєднувалася свита, я звернула увагу на Федеріку. Сьогодні вона виглядала зовсім інакше. Її очі сяяли м'яким світлом, а на щоках грав рум'янець. Причина її перетворення йшла зліва від Діна і крадькома поглядала на свою наречену.

– Меріде, – пролунав жартівливий голос короля, який також помітив перегляди закоханої пари, – дивись під ноги, а то звалишся!

Від несподіванки перший радник, справді, спіткнувся і ледь не впав.

– Ну ось, я ж казав!

Я легенько тицьнула чоловіка ліктем у бік, похитавши головою. У відповідь він лише кинув на мене безневинний погляд, знизав плечима і зупинився. Мерід і Федеріка відчинили двері, з яких пролунало:

– Його Величність, король Тарлії Кордевідіон Тарлійський та Її Величність, королева Тарлії Наталія Тарлійська.

Килимовою доріжкою ми підійшли до нашого столу і помічник Меріда відсунув мій стілець.

– Дякую, Ростон, – сказала я, зручно вмощуючись і спостерігаючи, як придворні розсідаються за столами.

Першою стравою подали фаршировану рибу. Я вдячно кивнула дівчині, яка поставила переді мною тарілку з двома акуратними шматочками, і почала їсти. Дін підсунув мені келих з білим вином.

Придворні, обмінюючись тихими репліками, теж почали трапезу. Сьогодні вони поводилися трохи вільніше, ніж на моєму першому королівському обіді.

Пізніше я все ж запитала у Федеріки, чому стільки жінок тоді дивилися на мене зі страхом. Сама я б ніколи не здогадалася, у чому причина. Виявилося, що майже всі леді були одягнені багатше за мене і боялися, що я сприйму це як образу. А якщо ще й поскаржуся королю, то наслідки можуть бути непередбачуваними.

Тепер чимало жінок усміхалися, нишком поглядаючи на мене. Вочевидь, спосіб, яким мене доставили до спальні на перевдягання, не залишився ні для кого секретом.

Я раптом зупинила свій погляд на гарненькій молодій дівчині, і апетит миттєво зник. Нічого особливого вона не робила. Як і інші, дівчина їла, спілкувалася з сусідами по столу, і посміхалася. Посміхалася моєму чоловіку!

І хто ж ця дама з Амстердама? Я крадькома зиркнула на Діна. Ну от! Він теж усміхається! І хоча зараз він не дивиться на цю життєрадісну дівчину, все ж очевидно. Напевно, наступниця або попередниця Кенді!

Я звузила очі від обурення і пильно подивилася на нахабну дівчину. Вона помітила мою увагу і навіть жувати перестала. Скромно опустила очі й застигла.

Я перевела погляд на її високу зачіску, прикрашену рожевим пір'ям, яке, без сумніву, безсовісно відібрано у якоїсь невідомої мені пташки. Довгі темно-каштанові локони, переплетені блискучою стрічкою того ж кольору, що і пір'я. Прикинула: чи не надто багато волосся у неї на голові? Може, час його трохи прорідити?

Дівчина підняла на мене очі й зблідла. Не знаю, що вона побачила в виразі мого обличчя, але прикраса на її голові затремтіла. І чого злякалася, спитати б? Не чіпай чуже, і боятися не буде чого!

– Нато, – відірвав мене від кровожерливих думок Дін.

– Що? – запитала я, не відводячи погляду від вже почервонілої молодиці.

Її сусідки теж припинили жувати й здивовано переводили погляди з неї на мене й назад.

– Нато! – ще суворіше повторив Кордевідіон.

– Ну, що ще?

Нетерпляче зиркнула на наполегливого чоловіка. Він лише очима вказав вниз.

Я простежила за його поглядом. От халепа! Навіть не зауважила, як стиснула стегно Діна так сильно, що пальці побіліли. Швидко прибрала руку.

– Вибач, будь ласка, я ненавмисне.

– Ну-ну, – чоловік посміхнувся, – шкода, що ненавмисне.

Я, не відриваючись, випила все вино з келиха і навіть не відчула смаку. Воно було зовсім слабке, не міцніше за пиво.

– Ще вина?

– Давай!

Дін, приховуючи усмішку, налив алкоголь в мій келих. Я ще трохи відпила.

– Наталю, – чоловік спробував мене попередити, – це підступний напій! – Нахилився до мого вуха і тихо продовжив: – Ти плануєш напитися, а потім чіплятися до мене?

Я здивовано округлила очі й поставила келих на стіл.

– З чого ти взяв?

– Не знаю, просто так здалося, – сказав він зовсім невинним голосом. – Що з тобою, люба? У тебе настрій зіпсувався?

– У мене чудовий настрій, – я зобразила радісну усмішку, так що аж вилиці звело. – Навіть думаю після обіду поспілкуватися з однією з придворних дам.

– З ким, наприклад? – обережно поцікавився він.

– Наприклад, з тією, що образила рожеву пташку й позбавила її пір'я.

Погляд чоловіка відразу зупинився на дамочці, яка знову посміхалася до нього. Що ж її так веселить? Дізнаюся, що чоловік з нею спить – зніму з неї скальп!

– З Менді? – удавано здивувався Дін, відповідаючи дівчині посмішкою. – Про що ти зібралася з нею розмовляти?

– Кенді... Менді... ти що, підбираєш їх за римами?

– Дружино, у чому справа? Ти що, ревнуєш?

– Ага, негайно почну ревнувати. Не хочу, щоб з мене робили дурепу!