Розділ 11

Дін

Кордевідіон стояв біля зруйнованого басейну, уважно слухаючи молодого хлопця в темно-синьому вбранні, коли почув, як його кличуть.

– Мамо? – здивувався Дін, побачивши, як його мати, в супроводі Вінца та ще одного гвардійця, що тримався на певній відстані, прямує до нього. – Що ти тут робиш?

Дарита махнула рукою, зупинивши супровід, і почекала, поки син підійде ближче.

– Сину, все в тебе добре? – поцікавилася Дарита.

– Мам, усе прекрасно, – сказав Дін з усмішкою, згадавши минулу ніч. І ранок теж був вдалий!

– Тоді чому твоя дружина так злякалася мене, коли я спробувала з нею поговорити?

– Я сказав Наталці, що ти – емпат. Їй просто незвично, що ти можеш відчути її емоції.

– Ну так, – кивнула мати, – тим більше, що я їх справді відчула. І ось що я тобі скажу, любий сину, зарано ти заспокоївся.

– Що ти маєш на увазі? – насторожився Кордевідіон.

– Ти нічим не образив її? – спитала мати.

– Та нічим я її не образив! Що сталося, зрештою?

– Вона промчала повз мене, наче ураган, але її емоції були такими сильними, що я встигла їх відчути. Сину, твоя дружина розгублена і налякана, якщо не сказати більше. Такі емоції не виникають з нічого. Вчора не сталося нічого, що могло б її так налякати?

– Ні, нічого такого не було.

– А в Грот ви ходили?

– Мам, ти як справжній слідчий. Чому ти мене допитуєш? – почав сердитися король. – Я ж не хлопчик шістнадцяти років, який не розуміє, що робить.

Колишня королева уважно поглянула на високого чоловіка перед нею, потім похитала головою і сказала:

– Якщо ти напився до стану дерева при першому ж розладі, то від шістнадцятирічного недалеко відкотився. – Дарита граційно повернулася, попри свою комплекцію, і рушила в бік палацу.

– Мамо! – гукнув їй Дін, але жінка, не озирнувшись, продовжила йти.

– Ваша Величність, – нагадав про себе маг. Дін обернувся до стихійника, що стояв позаду, – коли мені братися до роботи?

– Можеш сьогодні ввечері. Я дам розпорядження, щоб тобі виділили допомогу. Ходімо, тобі покажуть кімнату, де ти зможеш відпочити.

Біля входу їх зустрів Кевін.

– Ваша Величність, Ваш батько просив Вас прийти до нього.

– Зараз доручу влаштувати нашого гостя і піду. Цікаво, що йому потрібно? – останню фразу Дін пробурмотів вже собі під ніс, але Кевін почув і відповів:

– Хоче попрощатися.

– Що він хоче? – здивовано запитав король у камердинера.

– Ваші батьки збираються виїхати.

Кордевідіон кинувся до дверей, вже на ходу наказавши Кевіну відвести гостя до дворецького чи економки. Він промчав коридором, без стуку відчинив двері та влетів до кімнати батьків.

– Тату, куди це ви зібралися? – запитав прямо з порогу батька, що сидів у кріслі один. – А де мама?

– Дарита перевдягається.

– Ви ж щойно приїхали! Чому раптом вирішили повернутися?

Дівертон лише знизав плечима і кивнув на двері до сусідньої кімнати.

– Це рішення твоєї матері. Ми повертаємось до столиці.

Дін попрямував до сусідньої кімнати. Але двері відчинилися самі, і в отворі з’явилася Дарита.

– Мамо, пробач мені, будь ласка, – попросив Дін, дивлячись їй в очі. – Залиштеся ще хоч трохи!

Жінка велично пройшла через кімнату до чоловіка.

– Я вже простила тебе, синку, але залишатися тут не буду.

– Мам… – почав Дін.

– Не продовжуй, – зупинила його колишня королева, – ти чудово знаєш, що слова для мене нічого не значать. Я чітко відчула твою агресію і не хочу, щоб це знову повторилося. А якщо я залишуся, то саме так і буде. Ця дівчинка занадто нагадує мені мене саму, щоб я мовчала, коли відчую, що їй погано чи страшно. Тож розбирайся зі своєю дружиною сам.

– Тату, – звернувся Дін до батька, – попроси маму залишитися!

– Ні, Кордевідіоне, я не буду її вмовляти. Я також вважаю, що вам слід самостійно розв'язувати сімейні питання.

Раптом у двері постукали.

– Заходьте, – голосно сказав Дівертон.

У дверях з’явився Вінц. Старший чоловік мовчки вказав на кілька валіз, які, схоже, так і не були розпаковані. Потім з великим зусиллям підвівся і простягнув руку дружині.

Кордевідіон просто стояв і спостерігав, як мати, взявши батька під лікоть, вела його до виходу. А потім, ще деякий час безтямно дивився на двері, за якими зникли батьки.

– Ось демонове пекло! – пробурчав Дін. – Може, Наталя їх зупинить?

Вискочив за двері й кинувся до сходів на другий поверх.

Тільки там на нього чекав ще один "сюрприз": жінки в її покоях не було. Він відчував, що вона десь у палаці, але минуло не менше пів години, поки він її знайшов, і то не з першого разу.

Він уже зазирав на кухню, куди вказав один зі слуг, що пробігав повз, але Наталю там не побачив.

Коли ж стражник біля сходів теж вказав у тому ж напрямку, Дін, вже не тямлячи себе від обурення, зайшов у кухню і прямо запитав, де його невловна дружина?

Його направили до непримітних дверей між двома бочками. Смикнувши їх так, що вони трохи з петель не злетіли, Дін увірвався в кімнату, в якій і виявилася пропажа.

– Ти чому не попередила, куди пішла? – зі злістю гаркнув на дружину, яка спокійно сиділа і пила чай у товаристві із кухаркою.

Ще й усміхалася, що найбільше розлютило Кордевідіона. М'яка посмішка розтанула на обличчі Наталки, і дружина повільно підвелася.

– Не кричи на мене, – чітко вимовляючи кожне слово, крижаним тоном промовила вона.

– Тебе так довго не було, – вже тихіше нарікнув Дін, намагаючись оговтатися від холоду, що відчув у словах дружини. – Що мені було думати?

– Дякую за гостинність і частування, Геніє, – відповіла Наталя, не відриваючи погляду від чоловіка. Потім відвернулася та попрямувала до виходу.

– Наталю!

– Не йди за мною, – кинула вона через плече, прискорюючи ходу.

– Добре, поговоримо пізніше, – вирішив Кордевідіон і зупинився.