Розділ 10

Теплі сонячні промені безперешкодно проникли крізь не щільно завішене вікно і впали мені на обличчя. Я скривилася, відсунулась від цього джерела дискомфорту і притулилася спиною до кам'яних грудей.

– Доброго ранку, Ваша Величність, – почувся хрипкуватий чоловічий голос позаду.

Я застигла. Навіть не думала, що Дін все ще в моєму ліжку.

– Доброго ранку, Ваша Величність, – повільно повернулася і подивилася на чоловіка, який витягнувся у весь свій двометровий зріст поруч зі мною.

– Все гаразд? – чорні очі уважно подивилися на мене.

– Краще не буває, – чесно відповіла я, бо, справді, давно не почувалася так спокійно і умиротворено.

Зараз мене навіть не хвилювало, яке створіння є другою іпостассю Діна. Навіщо перейматися цим заздалегідь? Якщо він ще жодного разу не перетворювався, можливо, цього ніколи і не станеться. А якщо станеться, тоді й думатиму.

– Буває й краще, – на його обличчі з'явилася легка усмішка. – Іди сюди, дружино, твоя черга поцілувати свого чоловіка, як слід, – і розкинув руки в сторони, надаючи себе в повне моє розпорядження. – Давай, кохана, зробимо наш ранок ще кращим! – потім дочекався, поки я ковзну на його груди, обійняв мене за талію, притиснув до себе і засміявся: – Оце інша справа!

Я теж усміхнулася, спостерігаючи, як губи Діна розтягнулися в задоволеній усмішці. Потім нахилилася і ніжно торкнулася їх своїми вустами. Його реакція на мій поцілунок була миттєвою. Він одразу перекотився, не випускаючи мене з обіймів, і опинився зверху. У цей момент у двері постукали, і вони злегка прочинилися.

– Ваша Величність, – почувся голос Ростона з коридору.

– Демонове пекло! – гаркнув Кордевідіон і звалився на спину поруч зі мною. Я ледве стримала сміх, таке розчарування зараз було на його обличчі. – Що тобі?

– Ваша Величність, я знайшов водника.

– Так і привів би його до палацу, раз знайшов, – прогарчав Дін. – Чого до мене приперся?

– Так я й привів. Він унизу чекає на Вас.

– Ну раз так, – уже спокійніше відповів Дін, спостерігаючи, як я з усмішкою відсуваюся від нього. Потім зловив мене за руку і заявив: – Нехай чекає. Скажи, що маю важливі королівські справи. Я спущуся через пів години.

– Добре, Ваша Величність.

Двері обережно зачинили.

– Не личить королю обманювати підданих, – прокоментувала я негідну поведінку монарха.

– Жодного обману, – обурився Дін, – найважливіша справа для короля – це його королева.

– А чи не мало ти часу на це відповідальне діло виділив? – піддражнила його я. (Сама дивуюся, як легко обговорюю такі делікатні речі). – Сам же сказав, що справа важлива.

– І то правда, – погодився чоловік, повернувшись до дверей. – Гей!

Я швиденько приклала руку до його рота, не давши договорити. Відразу відчула, як гарячі губи ніжно торкнулися моєї долоні.

– Не варто змушувати людину чекати, – пояснила я свій вчинок.

– Тоді треба встигнути за пів години, – ухвалив рішення Кордевідіон і притягнув мене до себе. І він дотримав обіцянку.

Пів години по тому, поцілувавши мене на прощання десяток разів, Дін пішов знайомитись з магом-стихійником, а я викликала Террі.

Швидко привела себе до ладу. Тим часом покоївка підготувала для мене чергову домашню сукню. Поки я неквапливо одягалася з допомогою служниці, у двері тихенько постукали.

– Ваша Величність, можна зайти? – почулося з-за ледь відчинених дверей.

– Заходь, Діеріно, – запросила я дівчину, – що ти хотіла?

– Я подумала, що Вам буде потрібна допомога з волоссям. Зробити зачіску? Я можу гарно вкласти, Вам сподобається!

Здивовано кліпаю очима на добровільну помічницю:

– Діеріно, чи це не мій чоловік тебе прислав?

– Ні, я сама прийшла, – фрейліна, почервонівши від збентеження, опустила очі.

– Тоді що?

– Нічого, Ваша Величність, – дівчина зовсім засоромилася, – просто Ви вчора так допомогли Федеріці, що мені захотілося теж якось Вас порадувати.

– Ось як? Ну, заходь, – я зручно вмостилася на стільці посеред спальні та приготувалася. – Обіцяла порадувати, тож вперед.

І вона дійсно вразила мене. Такої краси я ще в житті не бачила, хоча й зустрічала чимало людей із різноманітними зачісками всіх видів та стилів!

Цього разу перлин не було, але були срібна і золота стрічки, а також ніжна та тонесенька срібляста сітка, прикрашена крапельками камінців.

Цього разу я не мала нічого проти коштовностей. Зачаровано дивилася на цю витончену сіточку. Здавалося, що краплі дощу пролилися на неї й наче забули скотитися. Росою застигли, немов блакитні сльози. Яка краса!

Діеріна підняла моє волосся, прикрасила його блискучими стрічками, а потім, кількома шпильками, закріпила сітку з камінцями. А на завершення Террі урочисто подала діадему. Фрейліна обережно приладнала її мені на голову і зачаровано зітхнула.

Коли я поглянула в дзеркало, то неабияк здивувалася, і ледве не здригнулася. Адже побачила не просто звичайну дівчину – Наташку-Вітряшку, як мене іноді називала приятелька з дитбудинку, а впевнену і витончену даму. Здавалося, що навіть погляд у жінки в дзеркалі був холоднішим і зверхнім, як у тієї, хто давно звик до поклоніння і не звертає на це жодної уваги.

Я ошелешено дивилася на своє відображення. У дзеркалі була не просто я, а дійсно велична королева, і це мене злякало. Серце завмерло. Невже я справді перетворюся на таку? Зарозумілу, відсторонену, байдужу до всього, що не стосується мого нового життя? Невже настане день, коли я настільки змінюсь, що у відповідь на якесь запитання чи прохання зарозуміло скажу, як це кілька разів демонстрував король Тарлії, а за сумісництвом мій законний чоловік: "А що, мене це має хвилювати?" Це навіть страшно уявити.

Продовжую вдивлятися в дзеркало, шукаючи найменші ознаки змін у своїй зовнішності. І мені здається, що я їх знаходжу все більше.

Різким рухом відступила від дзеркала, ніби побачила чужий, ворожий образ. Руки мимоволі стиснулися в кулаки. Невже ця королева, яка відображається в дзеркалі, завжди була моїм справжнім "я", лише прихованим під маскою звичайної дівчини? Чи це просто результат постійного перебування поруч із владною, впливовою людиною?