Розділ 5

Центральний тунель починався з такого маленького проходу, що коли я нарешті пролізла, то відчула полегшення.

Коридор, висотою вдвічі вищий за мене і шириною близько п'яти метрів, швидко вивів нас до виходу з гори. Вихід був таким же широким, як і тунель, тому ми йшли всі разом: я – посередині, а з обох боків від мене – по два маленьких чоловічки.

Мій погляд одразу знайшов чоловіка. Дін стояв біля великого дерева, десь за п'ятнадцять метрів від входу в печеру.

З першого погляду було видно його напруженість: пряма спина, міцно стиснуті губи, насуплені брови. Ох, він точно зараз приб’є мене! Чи, може, не прямо зараз? Хоча б не перед гномами, яких тут... ого, скільки!

Гірських господарів тут було не менше сотні, серед них я впізнала кілька знайомих з селища. О! І нахабну фізіономію ватажкового племінника теж побачила.

Ворог відчув, що мій погляд зупинився на ньому, і самовпевнено посміхнувся. Того, що сталося у квартирі Ронібура, злодюжка не бачив.Тому цей зухвалий хлопець вирішив, що зараз буде щось на зразок викупу заручника, і підсунувся ближче, щоб не пропустити безплатне шоу.

– Ронібур, – звернулася я до старшого гнома, – забула попросити тебе про одну річ. Твій племінник тимчасово позичив у мене кристал переходу, – наголосила я на слові "тимчасово". – Чи міг би ти повернути його зараз? А я поки привітаюся з чоловіком, – з цими словами я королівською ходою попрямувала до Голгофи, ще помітивши, як дядько дав своєму недолугому племіннику запотиличника.

Потім перевела погляд на нерухомого чоловіка. Його здивоване обличчя ясно свідчило, що він теж очікував саме на викуп заручника. Несподівано здивування знову змінилося обуренням, і мені стало холодно на душі. Все-таки догралася, аби він тільки прямо зараз не почав мене сварити!

Я йшла дедалі повільніше. Зупинившись за кілька кроків до нього, я опустила погляд і зітхнула.

– Наталю.

– Дін

Привітали ми одне одного одночасно, і я підняла очі. Щось у ньому змінилося з нашої останньої зустрічі, та не можу збагнути, що саме.

– Дівчинко, не відштовхуй мене, – я здивувалася, почувши зовсім не те, що очікувала. – Я розумію, ти злякалася. Мені варто було раніше все пояснити. Нато, я скучив...

І тоді я кинулася до нього в обійми! Він підхопив мене за талію і підняв над головою, а я засміялася.

– Я теж сумувала!

Дін обережно поставив мене на землю, ніжно тримаючи мою руку, і легенько поцілував зап’ястя.

– Я так радий тебе бачити...

І в наступну мить гарячі губи торкнулися моїх... Фу! Я відвернулася. Тепер зрозуміла, що з ним не те. Темні кола під очима та легкий запах алкоголю свідчили про буремну ніч.

– Дін! Ти п’яний? – запитала я в збентежено, такого аж ніяк не очікувала.

– Не п’яний, – заперечив він, – вже ні.

– Вже? Ніколи не думала, що мій чоловік – п'яничка.

У відповідь лише тяжке зітхання, а Дін знизав плечима.

– Коли твоя дружина після ночі разом тікає, як від чуми, це настрою не додає.

– То ти таким чином підіймав собі настрій? – не можу повірити, що він напився лише через те, що я втекла. – Іншого способу не знайшов? Королю ж, начебто, не личить пити до поросячого вереску?

– Ну й порівняння в тебе, – пробурчав ображений Дін. – Оце жінки! Спершу зведуть з розуму, а потім вимагають мудрості. Хто б ще казав, що личить, а що ні? Королеві теж не личить у чоловічих гномських штанах ходити.

О, я ж зовсім забула про гномів! Повернулася назад. Ронібур із друзями стояв там, де я їх залишила, явно очікуючи, коли я привітаюся з чоловіком. А племінничка вождя вже не видно. Казанова-невдаха зник!

– Дін, може, хочеш поговорити з Ронібуром? – запитала я у чоловіка.

А вираз обличчя Діна зненацька змінився. В очах засвітилися жовті іскри, міцно стиснуті губи побіліли. Що сталося?

– Хто? Посмів? – у його голосі звучала жага негайного і жорстокого вбивства.

– Що посмів? – я не зрозуміла, що відбувається.

– Хто наважився тебе торкнутися?

– Ніхто не наважився, звідки ти взяв?

– Ось звідки, – довгий палець легенько торкнувся великого синця на моєму передпліччі.

– Я сама вдарилася, – запевнила я, ще і додала : – Справді, в тунелі об скелю.

– Тебе ніхто не образив?

– Ні, що ти? – я намагалася бути переконливою. – Ніхто навіть пальцем не чіпав.

– Правда? – він трохи заспокоївся й уважно подивився мені в очі.

– Звісно, правда, навіщо мені брехати? – я невинно кліпнула і потягнула його за руку: – Ходімо, здається, настав час налагоджувати нормальні дипломатичні відносини.

– Ну, ходімо, – його важка рука лягла мені на плече, і ми вирушили туди, де нас чекало майже все населення Торських гір.

Ронібур, який уважно стежив за володарем королівства, одразу помітив, як ми повільно рушили в його напрямку. Він кивнув двом гномам, які снідали у нього вдома і, схоже, були його головними помічниками, після чого разом з ними пішов нам назустріч.

У цей момент з тунелю вискочив Регіт і покликав його. Вождь обернувся до свого племінника. Між ними зав’язалася запекла суперечка, під час якої Ронібур кілька разів заперечно похитав головою, а Регіт наполегливо продовжував висловлювати свою думку. Потім він протягнув руку до дядька, намагаючись щось йому віддати.

Той не погоджувався, навіть тупнув ногою і, вказавши хлопцю на нас, попрямував далі.

Регіт ухопив старшого гнома за рукав, намагаючись його зупинити, потім склав руки в благанні й знову звернувся до Ронібура.

Дін, з цікавістю спостерігаючи за подією, що розгорталася перед ним, запитав:

– І що це може означати? – потім подивився на мене: – Не хочеш пояснити?

– Ні, не хочу, – відповіла я, з величезним задоволенням спостерігаючи, як нахабний і безсовісний гном вмовляє дядька повернути мені кристал.

Нарешті Ронібуру це набридло, і, вихопивши те, що знову простягав йому Регіт, він швидко рушив у наш бік. Помічники поспішили за ним.