Розділ 4

Розповісти вождеві гномів про загублений кристал так і не вдалося. Ронібур був відсутній два дні, за які ми з Фанні та дітьми встигли здружитися. Нахабного злодія Регіта я так більше й не зустріла. А коли на третій ранок вождь з’явився, то прийшов не сам, а привів із собою на сніданок двох літніх гномів.

Тепер вони всі сиділи з одного боку столу і не тільки вправно користувалися столовими приладами, а й про щось тихенько радилися.

Моє місце виявилося прямо навпроти Ронібура. Підмостивши під себе товсту ковдру, я сіла на підлогу, щоб не виділятися серед усіх, як дядько Стьопа-міліціонер.

Поруч зі мною з одного боку сиділа найстарша з дівчаток, Навіка, а з іншого – Морі, решта дітей розмістилися де їм забажалося.

Дружина вождя сиділа, як завжди, з сином на руках через двох дівчаток від Навіки. Тому під час сніданку я мала можливість поговорити саме з Морі. На відміну від своєї старшої сестри, яка тихенько сиділа, як мишка, ця моя сусідка по столу не замовкала ні на хвилину.

Що то була за дівчинка! Вона безперестанку базікала, не забуваючи водночас уплітати за обидві щоки просту їжу, виставлену Фанні на стіл. Місцеві страви зовсім не могли зрівнятися з делікатесами Генії. На столі були лише каша, склад якої важко визначити, смажене м'ясо, фрукти та овочі, щедро подані господинею. Проте, кількість їжі цілком компенсувала її невеликий асортимент.

Хоча апетиту в мене не було, від фруктів я не відмовилася. Їла маленькі рожеві "яблучка" і уважно слухала Морі. Вона розповідала мені про все: про подруг, про хлопчика, який забрав у неї жовте скельце, про пташку зі зламаною лапкою, яка жила у них минулого року. Її приніс тато, а Морі сама доглядала за нею, поки лапка не зажила, і пташка не змогла полетіти.

Ця дівчинка була просто чарівна! Її чорні оченята під час розмови постійно шукали мій погляд, чекаючи на миттєву реакцію. Я, звісно, реагувала: кивала, підтакувала, запитувала: "Та невже? Не може бути! А він? А вона? Що ж далі було?" Загалом, робила все те, що не раз робила в дитячому будинку. Я знала, що дівчинці не так важлива моя думка, як те, що я слухаю її з увагою та інтересом.

Мене дійсно зацікавила ця маленька гномочка, що безперестанку тріщала. І взагалі, правило "коли я їм, я глухий і німий" тут зовсім не дотримувалося. За столом був справжній гамір. З різних боків долітали уривки фраз і окремі слова. Але раптом я завмерла, рука зупинилася на півдорозі до рота, бо почула, як хтось із гостей голосно вигукнув: "Чортів Кордевідіон Тарлійський!"

Стараючись не виявити явного інтересу, я почала прислухатися краще. Гноми знову заговорили тихо, і я змогла розчути лише кілька уривків: "…Не Олав… не погоджується… копальня… чому… закінчуються вже… якщо не вмовимо…"

Ось так справи! Добре, що я не сказала, що Дін – мій чоловік, і погано, що у гномів із ним не дуже добрі стосунки. Мені тут майже все сподобалося, якби не якийсь ще не повнолітній, але вже велелюбний злодюжка.

Через шум я не відразу помітила нового гостя в кімнаті. Низькорослий, навіть за гномськими стандартами, чоловік підійшов до Ронібура і щось тихенько сказав йому на вухо.

– Ось як? – неабияк здивувався головний гном. – І що він хоче?

Новий відвідувач прошепотів щось своєму вождю, і вся компанія за столом, включаючи дітей, враз притихла.

– Та невже? – його гострий, підозріливий погляд з-під раптово нахмурених брів зупинився на мені. Ронібур почав повільно підійматися. Але що саме планував робити вождь, цього ніхто так і не дізнався, тому що зліва від мене пролунав голосний крик: "Роні!" Всі миттєво звернули увагу на господиню будинку.

Я теж визирнула з-за голови Навіки. Фанні з жахом в очах дивилася на свого сина. Малюк, тримаючи в руці великий шматок м'яса, відчайдушно намагався вдихнути. Його маленькі губки почали синіти, в очах з'явилася паніка, а по щоках потекли сльози.

«Швидко! – промайнуло у мене в голові. – Треба діяти дуже швидко!» Я різко відштовхнула стіл, щоб він не заважав мені підвестися, одночасно зваливши на стілець Ронібура, який саме підвівся, і кинулася до матусі, заціпенілої від розпачу. Чоловіки, закам’янілі від шоку, навіть не намагалися мені завадити, коли я вихопила малюка з рук збожеволілої жінки.

Господиня отямилася і, наче тигриця, кинулася на мене, намагаючись забрати свою дитину. Не церемонячись, бо не було часу, я штовхнула її, і вона, наслідуючи приклад чоловіка, ляпнулася на стілець, але одразу ж спробувала піднятися знову.

– Сидіти! – гаркнула я.

Бракувало ще, щоб вона мене за руки хапала. Як не дивно, Фанні послухалася.

Я підскочила до диванчика, сподіваючись, що він витримає мою вагу, і майже завалилася на нього. Поклала малюка, що вже не рухався, собі на коліна обличчям вниз і кілька разів несильно вдарила основою долоні ковзним рухом між лопатками в напрямку до шиї. Швидко повернула обличчям до себе та пальцем відкрила його рота.

Жодного результату! Нічого, спробуємо знову! Знову поклала дитину грудьми собі на коліно і повторила удари, цього разу значно сильніше, бо шкодувати вже було пізно — можна втратити малюка. Підхопила і, повернувши обличчям до себе, знову перевірила його рот. Цього разу шматочок м'яса був успішно витягнутий і викинутий, але бідне маля вже не дихало.

Я була в повному розпачі, але не здавалася. Звела очі на Ронібура. Він як упав на стілець, так більше й не поворухнувся, як і всі інші, що застигли на своїх місцях.

Подолавши відстань до столу в три кроки, я скомандувала дівчатам:

– Геть звідси!

Поки діти слухняно вистрибували хто куди, одним рухом руки зірвала скатертину з тарілками на підлогу і поклала нерухому дитину на порожню стільницю.

Трохи підняла підборіддя хлопчика, витерла йому рота подолом своєї туніки, обхопила губами рота і носа дитини та з силою вдихнула повітря, одночасно злегка торкаючись пальцями до грудей хлопчика.

Грудна клітка ворухнулася, значить, повітря проходить! Піднявши голову, я кілька разів натиснула на груди малюка двома пальцями. Ще двічі вдихнула повітря йому в легені й знову почала робити масаж.