Розділ 25

Коли ми за кілька годин уперше зупинилися, щоб розім'яти ноги й скористатися природними зручностями, майже половина присутніх одразу вирушила на пошуки придорожніх кущиків. Хоча ми пригальмували неподалік якогось селища, перша будівля якого була всього метрів за двадцять від дороги, нам не дозволили до нього наближатися. Тому всім охочим довелося розосередитися у пошуках відповідних кущиків з одного боку дороги. Жодного: «Леді – праворуч, джентльмени – ліворуч» не вийшло.

Не встигла я вийти з машини й подивитися їм услід, як почувся окрик:

– Наталю! Ану, сюди йди!

Ось грубіян мій чоловік! І чого кричати, спитати б? Сам не міг підійти? Сперечатися з ним не стала, щоб не влаштовувати безплатну виставу для всіх, потім висловлю, що думаю про його поведінку. Мовчки пішла до Діна, тим більше, що я й сама хотіла поговорити з ним.

– Нато, якщо тобі потрібно за кущики, підеш тільки з охороною, зрозуміла? Сказати, що я здивувалася, це означає нічого не сказати.

– Дін, ти що, пожартував зараз? – він зовсім з глузду з'їхав, чи як? – Мені що, до туалету під конвоєм йти?

– Ніхто навіть не подумає дивитися, чим ти там займаєшся, – спокійно сказав чоловік. – Одна ти не підеш.

Я вже ледь не сказала йому щось різке від обурення, коли він продовжив:

– Люба, тут дуже небезпечно перебувати. Ми б тут навіть не зупинялися, але з першою машиною проблема, треба дещо купити. Якщо не хочеш йти з охороною, почекай, поки я повернуся і проведу тебе.

У мене відразу ж зникло бажання сказати щось грубе.

– Ти сам збираєшся йти до міста? – здивувалася я. – А навіщо? Хіба твій водій без тебе не впорається?

– Впорається, звичайно. Але в це місто має входити найстарший з подорожніх, інакше це буде розцінено як образу. Наслідки можуть бути непередбачуваними.

– Ти ж король, – здивувалася я, – які можуть бути наслідки?

– Тільки не тут.

– Ти один підеш? – злякано подивилася я на його абсолютно незворушне обличчя. – А якщо тебе не випустять назад? – матусенько, а раптом він і справді не повернеться? Я вчепилася пальцями в рукав чорного піджака. – Дін, прошу тебе, не ходи туди. Поїдьмо далі. Скільки зможемо, стільки й проїдемо.

– Дружино, що з тобою таке? – здивовано глянули на мене чорні очі. – Тобі ж краще, якщо я не повернуся. Залишишся одноосібною правителькою королівства, – це що? Гумор у нього такий чорний, чи він серйозно?

– Дурниці перестань нести, – відповіла я, заглядаючи йому прямо в очі, і попросила: – Дін, поїхали, га? Проїдемо скільки зможемо, в крайньому разі залишимо машину на дорозі, якщо вона не зможе їхати далі. Якось розмістимося. Потім водій повернеться з деталями та Гретом із Робіном. Вони все зроблять і приженуть автомобіль додому.

Кордевідіон скептично зміряв мене поглядом і усміхнувся. Ось безсовісний! Я тут переживаю, а він насміхається. Тільки хотіла обурюватися його недостойною джентльмена поведінкою, як почуття смертельної небезпеки змусило мене різко обернути голову у бік придорожньої будівлі.

На високому ґанку двоповерхового дерев'яного будинку, фронтон якого прикрашала велика вивіска із зображенням чорного вовка, що готується до стрибка, стояли троє. Високі, темноволосі, одягнені лише у темні штани з жовтою бахромою. Погляди всіх трьох були звернені до нас.

Ось тільки не всі дивилися однаково. Було відчуття, що чиїсь липкі, нахабні руки нишпорять по моєму тілу, зриваючи одяг. Це був лише один погляд, того, хто стояв у центрі завмерлої трійці й був трохи вищий за своїх друзів. Від його владного погляду у мене кров у жилах застигала. Та що там кров, мабуть, від жаху у мене всі нутрощі заледеніли.

– Маленька, – занепокоївся Дін, мабуть, всі фарби разом зникли з мого обличчя. – Що з тобою? Тобі погано? Може, до лікаря тебе відвезти?

– Так, мені погано, – погодилася я і продовжила, з величезним зусиллям ворушачи неслухняними губами: – Додому. Вези мене додому, зараз же, я просто благаю тебе.

– Бернарде! – крикнув Кордевідіон, не зводячи очей з мого обличчя. Капітан королівських гвардійців став по стійці смирно перед величністю. – Ми їдемо! Швидко всі на свої місця!

І підхопив мене на руки. Коли я була запхнута на своє місце, решта вже розмістилася, крім Аертіни та Феклати. Вони чекали, власне, цього запихання, потім одразу ж залізли в машину, по обидва боки від мене.

Не встигли зачинитися дверцята авто, як Бернард, який очолив передню групу королівських гвардійців, скочив у сідло і, піднявши дибки свого коня, скомандував:

– Вперед!

Наш караван вирушив. А я глянула у вікно на будиночок, що, мабуть, був таверною. На ґанку залишився лише один чоловік, але саме ТОЙ! Його погляд був спрямований прямо на наш автомобіль.

Повільно відпустило крижане заціпеніння, натомість мене почало трясти.

– Федеріко!

Коли акуратна голівка фрейліни повернулася до мене, я запитала:

– Хто це такі?

– Перевертні, Ваша Величність. Вовки.

Я навіть не наважилася розповісти про свої відчуття Діну. Впевнена, він спробував би з’ясувати стосунки з нахабним перевертнем, але хто знає, у що це могло б вилитися?

Хай він маг і король, і почет у нього є, але ці люди, чи точніше, нелюди, вони тут у себе вдома. Цілком можливо, почалася б неабияка бійка. А я цього не могла допустити. Нехай краще він вважає мене деякий час кисейною панночкою, яку при кожному невеликому потрясінні «так у непритомність і кидат», як казав герой мого улюбленого мультика «Золоте кільце».

Але я, поки не зник за поворотом придорожній будинок, не змогла відвести погляду від фігури напівоголеного чоловіка, що стояв на ґанку будівлі, і проводжав нас поглядом. Я була абсолютно впевнена, що мій погляд, сповнений несвідомого панічного жаху, він відчуває так само як і я його. І хоч темноволосий вовк ніяк не відреагував на наш від'їзд і не зробив жодних загрозливих дій, я не сумнівалася, що ми ще побачимось.