Розділ 17

Дін

Кордевідіон Тарлійський був незадоволений собою. Куди ж поділося його самовладання? Вранці він знову посварився з Наталею, хоча зовсім не планував цього. Просто хотів побажати їй доброго ранку і дізнатися, як вона почувається. Все було б добре, якби він не помітив її одяг, готовий для подорожі.
Вона збиралася взяти тільки свої речі, і від усвідомлення того, що вона не планує повертатися з ним, у нього просто дах поїхав. Він був напружений майже весь день, поки Олівія не повідомила, що для обміну Наталя не обов'язкова. Тільки тоді він зміг видихнути з полегшенням.

Тепер потрібно знайти того, хто захоче вирушити в інший, незнайомий світ. Але це вже інше питання, і ним він займеться завтра. Зараз у нього інші справи. Як тільки машина в'їхала у двір, він одразу помітив Меріда, що стояв на ґанку. Його чорний одяг чітко виділявся на тлі блакитної стіни палацу, освітленої прожектором. Перший радник чекав на прибуття Кордевідіона прямо на вулиці, що свідчило про те, що він має важливі новини.

Піднімаючись сходами ґанку, Кордевідіон кивнув вартовим, що вітали їх, і подивився на Меріда, показуючи, що зрозумів його і буде чекати у себе. Провівши Наталку в спальню, він перепросив і пройшов до себе. Через пів години він, вже переодягнений у халат, сидів за столом разом із Мерідом і тримав у руці пом'ятий, брудний листок.

– Отже, все-таки він, – задумливо промовив Кордевідіон.

– Схоже, що так, – підтвердив радник. – Все, як ми й думали.

– Значить, все ж таки він, – повторив Дін, вдивляючись у портрет на папері. – Капітан королівської варти. Чому дитина тільки зараз це розповіла, адже минуло вже майже пів року?

– Після вибуху мати хлопчика відправила його до бабусі в село, він лише вчора повернувся додому. Мої люди зовсім випадково натрапили на нього, коли вирішили ще раз пошукати свідків у тому містечку. Він стояв, дивився на відбудований міст.

– Мати хотіла сховати його від нас? – поцікавився Дін, знову глянувши на досить правильно виконаний портрет.

– Ні, вона нічого не знала, просто вважала, що синові там небезпечно, тому й відправила його до своєї матері.

– Скільки років дитині?

– Одинадцять.

– Ну, вже й не такий малий. Скільки їх було?

– Хлопчик сказав, що спочатку було троє, потім підійшли ще, і всього стало десять. Всі вони оглядали прилеглі до мосту околиці. Мабуть, щоб ніхто не помітив їхнього головного, – відповів Мерід.

– Хлопчика не помітили?

– Ні. Він, як тільки побачив чужих людей, сховався в кущах ліщини та не вилазив звідти, поки всі не пішли. Цей, – Мерід показав на малюнок, – підійшов останнім, він і закладав вибухівку під міст.

Кордевідіон не міг відвести очей від чоловіка, зображеного на малюнку. Це був чоловік, який намагався вбити його батьків. І то був його власний капітан королівської варти! Кому ж тоді можна довіряти у палаці? Адже якби мати короля не попросила зупинити машину, в якій їхала разом із батьком, щоб помилуватися лебедями на ставку, а машина кортежу, що їхала за ними, не обігнала машину з величним подружжям, то Дін зараз уже не мав би батьків. Дві машини кортежу безперешкодно проскочили через міст, а третя зі страшним гуркотом злетіла у повітря, розлітаючись на дрібні шматочки. Саме третьою і мала бути машина батьків.

Дін відпустив Меріда, а сам ще довго сидів за столом, не помічаючи, що стискає  малюнок у руці. Потім зітхнув і пішов подивитися, чи вже спить дружина. Однак вона в спальні була відсутня, а з вітальні долинали жваві голоси. Дін зачинив двері й пішов у ліжко.

Прокинувся він від раптового поштовху в груди. Сів, оглянувся навколо і, не побачивши нікого, запитав:

– Іррешим? Це ти? – повітря біля ліжка ніби згустіло, і з'явилися обриси високого чоловіка.

– Іррешим, що трапилося? – закричав Дін, підхоплюючись і зістрибуючи з ліжка. У відповідь на його питання, двері до спальні Наталії різко відчинилися, і привид вказав у їхній бік.

Дін, накинувши халат, кинувся до спальні дружини й застиг на порозі. Його дівчинка стояла біля ліжка, мов застигла статуя, в очах був жах, по щоках текли сльози. Сорочка, що вона тримала руками, відкривала ноги до колін. На підлозі розсипався якийсь порошок. Її ступні вже почали сіріти, виглядаючи, як у мармурової статуї.

Королівський захист не спрацював! Чому? Дін одразу впізнав прокляття пекельного каменю, для якого використовувався чорний пісок Дарина. Дякувати всім святим за те, що сорочка Наталії мала низький виріз, кольє, подароване Діном, було відкритим. Чоловік швидко зняв халат, оголюючи два широкі браслети на руках.

Він підскочив до дружини на відстань приблизно трьох метрів і зупинився, стараючись не наступити на пісок. Потім різко вдарив браслетом об браслет і, розкинувши руки, промовив заклинання протидії, вклавши в нього всю свою силу.

Браслети засвітилися, випускаючи променисті блискавки, які стрімко спрямувалися до прикраси на шиї Наталії. Коли кольє блиснуло синім світлом, промінь об'єднав браслети, замикаючи магічний трикутник.
Декілька секунд все залишалося без змін. Дін злякався, що запізнився і не зможе врятувати дружину. Потім вона вигнулась дугою та застогнала, і його надія повернулася.

Невеликий вихор утворився біля ніг Наталки, піднімаючи піщинки з підлоги, що почали кружляти навколо неї все швидше. Коли піщинки торкалися променів магічного трикутника, вони яскраво спалахували червоним вогнем і згоряли.

Коли дружина почала повільно осідати на підлогу, Дін ледь не кинувся до неї, щоб підхопити, але стримався. Ритуал не можна переривати. Навіть якщо вона вдариться або, не дай Боже, зламає щось, все це можна виправити. Головне, щоб вона була жива.

Тому, стримуючи себе щосили, чоловік залишився на місці, тільки сів, щоб браслети були на одному рівні з кольє, коли Наталя, погойдуючись, сіла на підлогу. У момент, коли остання піщинка згоріла, а магічний трикутник згас, Наталя почала падати набік.