Розділ 15

Ми дійсно направилися до жовтого столу, тут я не помилилася. Коли наблизилися до нього, Дін відставив стілець із високою спинкою та посадив мене. Я помітила здивовані погляди присутніх та рух до мене високого чорнявого джентльмена з почту чоловіка.

Мабуть, саме він мав допомогти мені сісти. Король не звернув жодної уваги на ці погляди й сів поруч.

Після нас зайняли свої місця інші, причому з мого боку столик зайняли фрейліни, а з боку чоловіка – його оточення.

Обід мене зовсім не радував. Їсти не хотілося, і десятки цікавих очей, що дивилися на мене, апетиту не додавали. Та ще й оголошення страв горластим чоловіком біля дверей дратувало. Невже і так не видно, що тобі принесли на тарілці? Настрій, який і так був нікудишній, катастрофічно погіршувався. Я навіть намагалася трохи скоротити час обіду і вже почала відсувати стілець, як Дін, що мовчав до цього моменту, сказав:

– Нато, почекай трохи, люди голодні, вони і так нас чекали.

– Нехай обідають, я їм не забороняю.

– Якщо ти зараз встанеш із-за столу, я теж тут не залишусь. А коли піднімуся я, обід одразу ж закінчиться.

Що за правила безглузді? Щоправда, вголос я цього не сказала. Просто сіла, заплющила очі й почала чекати кінця приймання їжі палацовою елітою.

Потім я щось згадала, навіть очі знову розплющила. Він назвав мене «Ната». І що б це означало? Невже намагається зменшити між нами дистанцію?

Тільки дарма все це. Якщо завтра виявиться, що повернути Талію можна лише одним способом – обмінявши її на мене, я не залишуся тут. Просто не зможу жити спокійно, знаючи, що моя присутність у цьому світі зруйнує чиюсь родину. І мені чомусь не віриться, що є якийсь інший вихід. А як є?

Тим часом голодні придворні, звернувши увагу на те, що королівська родина у складі двох людей нічого не їсть, справедливо розсудили, що трапеза, цілком імовірно, добігає кінця і надзвичайно жваво почали розправлятися з принесеними стравами.

Тому обід все ж таки закінчився незаплановано швидко, а цього мені тільки й потрібно було. Бо дуже хотілося побути на самоті, подумати і заспокоїтися. Де знайти таке тихе місце?

Королівський вихід з обідньої зали відбувався у зворотному порядку: спочатку вийшли ми, потім фрейліни, а потім уже всі інші. Коли підійшли до сходів на другий поверх, я вивільнила руку, що тримав Дін, озирнулася назад і покликала Федеріку провести мене. Нахабно повернувшись до чоловіка спиною, почала підійматися сходами.

– Наталю! – гукнув він до мене.

– Так, – відповіла, не обертаючись і не зупиняючись.

– Чекаю на вечерю, – я кивнула головою і пішла далі, супроводжувана першою статс-дамою.

– Ваша Величність, – несподівано пролунав голос моєї супутниці. – Вам погано?

– З чого ти взяла? Зі мною все добре. І, взагалі, у мене все чудово. – зупинившись, замислилась. – Куди б мені піти?

– Може, до бібліотеки, – запропонувала Федеріка. – Там спокійно, можу вам принести чай із печивом. Чай наша кухарка робить прекрасний, з квітів грозовника, дуже заспокоює і підіймає настрій, – я озирнулася і подивилася на Федеріку. А вона не така проста, як здається на перший погляд, і, якби не її схильність непритомніти з приводу і без, то їй би ціни просто не було.

– Чай, то чай. Пішли, – я повернула у бік бібліотеки, а дівчина зірвалася з місця і швидко попрямувала за цілющим напоєм.

Наше чаювання тривало близько трьох годин. Федеріка ще двічі приносила гарячий чай. Останнього разу вона принесла маленькі пиріжки, які просто танули у роті. Кухарка, поки ми чаювали, приготувала їх спеціально для нас, зовсім небагато. Треба буде не забути подякувати їй зранку.

Спочатку співрозмовниця намагалася з'ясувати причину мого поганого настрою. Коли їй це не вдалося, вона почала мені цей настрій підіймати. Кілька разів їй навіть вдалося викликати в мене посмішку своїми байками з палацового життя.

Як дивно, при нашій першій зустрічі, вона мені зовсім не сподобалася, але чим більше я її пізнавала, тим більше вона мені імпонує. Наговорившись і напившись чаю, я попросила залишити мене, попередньо домовившись про ненапад на спальню зі мною сплячою. Коли піднімусь і одягнуся, Террі її покличе.

Статс-дама пішла, а я попрямувала до шаф з книгами, вибирати щось почитати на майбутній сон. Не дуже сподівалася, але спробувала знайти якісь любовні романи. Ну, що вдієш, слабкість це моя. І знайшла, треба ж! Відкрила посередині, щоб оцінити, чи варто читати, чи ні, і була неабияк вражена.

«О, незрівнянна моя Зіріна, дозволь облобизати твої цикламенові уста. Насолоду їх я пив би зі світанку і до заходу сонця, світло моїх очей». Облобизати? Проте...

Поклала назад трактат про облобизання, відкрила іншу книгу, з багатообіцяльною назвою «Світ кохання» і почала читати: «Притиснись, моя індичечко, своїми порцеляновими тілесами до моїх грудей спраглих, обхопи своєю ручкою...» Ой, ні! Не хочу навіть знати, що в нього там ще спрагле є.

Важко зітхнувши, я вирішила кардинально змінити свої літературні уподобання і витягла книгу з хитромудрою назвою «Скляні предмети, виконані шляхом вільного видування».

Ось тут я захопилася. Притягла об'ємний фоліант до крісла і, забравшись на нього з ногами, почала вивчати цікаву книжку, де описувалася нелегка робота склодувів.

Приголомшливі речі, виготовлені ними, були представлені у вигляді картинок. Чого там тільки не було: графини, глечики, іграшки, різні звірятка.