Розділ 11

Дін

Господар дому вислизнув з-за столу і попрямував до виходу.
– Кевіне, чого ховаєшся, ти ж у штанах, – запитав Його Величність, вийшовши за двері.
– На всякий випадок, а то мало що? – відповів скелет у комбінезоні.
– Послухай, Кевіне, сходи до скарбничого і візьми у нього Стікса. Скажеш, що я наказав. Постав у спальню Її Величності. Якщо моя королева після вечері вирішить залишитися зі мною, забереш його назад і можеш бути вільний. Якщо ні – то ні.
Камердинер відчинив двері, впускаючи служницю з тацею, яка саме підбігла, а потім вирушив за наказом.

Наталка

Під час чаювання, я спробувала почати бесіду про Талію та про те, що її потрібно повернути додому. Моєму чоловікові ця тема не припала до душі, і хоч він не почав кричати, але твердо відповів: Ні!
– Ну чому? Тобі її зовсім не шкода?
– Я не можу ризикувати. Якщо спробувати її повернути, найімовірніше, ти теж повернешся туди, звідки прибула, а я цього не допущу.
– Але так теж не можна, – ніяк не могла я пояснити впертому чоловікові. – Не можна будувати своє щастя коштом іншої людини.
– Послухай, Таліє!
– Наталка!
– Що? – не зрозумів Дін.
– Я – Наталя! Або Наташа. Можна просто Наталка, або Натка, навіть Натаха. Але я не Талія. І прошу тебе, дуже прошу, Талію треба повернути.
– Добре, – неохоче відповів чоловік. – Обіцяю подумати, що можна зробити.
Досягнувши хоча б такої згоди, я зітхнула з полегшенням і відсунула чашку, збираючись піднятися. Дін одразу ж опинився за моєю спиною, допомагаючи встати. Відсуваючи стілець, знову випадково зачепив мої груди. Біля дверей звабливо запропонував:
– Мила, поцілунок на прощання, – я заперечливо похитала головою. – Дівчинко, чи не боїшся ти мене? Ми ж вже цілувалися, і ти сама мене цілувала. Лише один цілунок, для гарного сну... – і він знову потягся до мене.
«Ну, один, то один, – подумала я. – Так і бути», – і підняла обличчя назустріч йому.
Дін видихнув, ніби затримував подих в очікуванні моєї відповіді й ледь відчутно доторкнувся своїми губами до моїх. Потім ніжно потерся й нарешті повністю накрив мої губи своїми.
Цілував він неймовірно ніжно.
Мої очі самі собою заплющились, в голові запаморочилося, і це здавалося таким... правильним і потрібним. Його губи ковзнули вниз, лагідно доторкнулися до шиї, злегка прихопили шкіру. Потім перемістилися до вуха і обхопили мочку. Прямо у вухо почувся шепіт:
– Дитинко, ходімо, продовжимо в ліжку.
При слові «ліжко» я трохи прийшла до тями й поглянула на чоловіка. Ой! У нього були такі голодні очі! Дихання виривалося поштовхами з горла, і він, поки цілував, вже на кілька метрів відтіснив мене від дверей.
Коли я це зрозуміла, прокинулася негайно. Ах ти... Лис хитрющий! Вирішив підкотити до мене іншим способом? Як не наскоком, так змором? Я зітхнула раз, другий та майже спокійним голосом промовила:
– На добраніч, дорогенький.
Дін глибоко зітхнув від розчарування, а потім із надією в голосі запитав:
– Може, допомогти тобі роздягтися, дитинко?
– Ні, не треба, Террі мені допоможе.
– Але ж ти її боїшся, – Дін був сама доброта і турбота.
– Ні, після зустрічі з твоїми слугами я вже нічого не боюся, – запевнила я його й ввійшла до кімнати, зачиняючи двері за собою.
Зробила кілька кроків до ліжка і раптом, відсахнувшись, заверещала. Двері знову прочинилися й з сусідньої кімнати почулося:
– Люба, якщо ти передумала, моє ліжко зовсім поряд.
Без жодних вагань, зрозуміла, чий сюрприз красується на столі посередині спальні, підбігла до відчинених дверей і, саркастично відповівши:
– Ні, любий, я не передумала, – щосили грюкнула ними.
Сюрприз виявився величезним і довгохвостим кремовим щуром, розміром із маленьку кішку, який сидів в ажурній клітці.

Щур докірливо подивився на мене червоними намистинами очей, потім піднявся на задні лапки й, вчепившись за прут клітки, іншою лапкою покрутив біля своєї скроні.
Я потерла очі кулаками та знову подивилася на щура, обережно просуваючись до ліжка. Незваний гість впав на підлогу клітки, розкинув руки-ноги-лапи й застиг, як морська зірка, вдаючи панночку в непритомності.
Я знову потерла очі. Мабуть, це просто глюк. Глюк підняв голову від підлоги, ще раз крутнув лапою біля скроні й знову впустив її долі. Тепер, притиснувши лапу до серця та виваливши язик набік, він впав у глибоку кому.
Я, верескнувши, рвонула до ліжка і, по дорозі смикнувши пару разів за червоний шнурок, застрибнула на нього. Коли через кілька хвилин у кімнату, цокаючи п’ятами, вбігла Террі, я сиділа в куточку, притулившись спиною до стіни, і дивилася на непритомного глюка. Здуріти! Якогось пацюка злякалася більше, ніж скелета!
– Що трапилося, пані? Я думала, ви будете... не тут, тому й не прийшла. О! Привіт, Стікс! Як ти тут опинився? – величезний щур вийшов із коми й, піднявшись на задні лапки, вчепився у прути.
– Його Величність подарував, – ледве промовила я, вибиваючи зубами дріб.
– Він не міг подарувати, Стікс належить Белену, королівському скарбничому.
– Але ж подарував. Тому, що сказала, що краще з щуром у ліжко ляжу, от і надав партнера. Дбайливий який.
– А ми зараз повернемо Стікса господареві, – служниця, ласкаво промовляючи, попрямувала до клітки.
– Террі, – покликала я покоївку і, коли та повернула черепушку в мій бік, пошепки поскаржилася: – Він мені показував ось так, – покрутила пальцем біля скроні. – Я збожеволіла?
Мелодично засміявшись, кістлява відповіла:
– Ні, пані, не думаю. Просто ви налякали його, мабуть.
Я? Злякала? Я злякала величезного щура?
– Він що, розуміє нас? – я широко розплющила очі, коли після слова «налякала» хвостатий згідно закивав головою.
– Звісно, ​​розуміє. Пацюки з Ванторського плато дуже розумні, тому їх і приручають. Тільки дорогі, – покоївка підійшла до клітки. – Стікс, як справи? – той у відповідь скрушно покивав головою, показав на мене лапою і знизав плечима. Мовляв, які можуть бути справи з такою ненормальною? – Їсти хочеш? Давай-но я віднесу тебе господареві, – і, забравши клітку з радісно киваючим довгохвостим пацюком, покоївка покинула спальню.
Ну, Величність, ти потрапив. Помщуся! Не знаю ще, як, але придумаю, і будь впевнений, мстина моя буде страшна! З такою кровожерливою думкою я й заснула, не дочекавшись, коли повернеться Террі.

* * *
Не встигла я навіть чверть години поспати, як моя енергійна покоївка повернулася і стягла мене з ліжка. Мляво відштовхуючи її, я спробувала повернутися назад. Не вдалося. Ех, рано я зраділа, що моя покоївка не зі слабких. Якби у неї не вистачило сил, вона б залишила мене там, де я була і в чому була. Але вона твердо вирішила мене переодягнути.
– Террі, відчепися, – ледве вимовила я. – Мені й так добре.
– Не може бути добре спати в сукні, пані, – з повчальним тоном, як вчителька, відповіла вона, розвертаючи мене спиною до себе і розстібаючи застібку на сукні. – Переодягніть сорочку і спіть собі далі.
Я розплющила одне око і поглянула на нахабну служницю, яка вже стягувала сукню з моїх плечей.
– Террі, а ти часом не була вчителькою? Може, мені тебе по імені-по-батькові звати, а я так запросто до тебе звертаюся?
– Ні, – почула я смішок за спиною. – Я ніколи ніким не була, мені було 17 років, коли мене вбили.
Ого! Я навіть друге око розплющила від подиву.
– І хто ж це був? – обережно цікавлюся.
– Потім розповім, зараз уже давно за північ, а вам рано вставати.
– Навіщо? – глянувши собі під ноги, де вже лежала знята сукня, підштовхувана покоївкою, переступила через неї, і мене осяяло. Я вигадала помсту!
– Террі, – навіть забувши, про що тільки питала, поставила інше запитання. – Його Величність рано встає?
– Майже завжди, – кивнула моя покоївка. «Як у неї чепчик не звалюється, – зацікавилася я. – Приклеєний, чи що?» – А що?
– Ти повинна мені допомогти помститися чоловікові за непритомного щура, який мало не довів до непритомності мене.
– Вибачте, пані, але я не робитиму нічого, що завдало б шкоди Його Величності, – була тверда відповідь.
Ого! Я з повагою подивилася на служницю. Виходить, Кордевідіон не просто так замінив слуг. Якщо мені вже вона відмовляє, що тоді говорити про чужих.
– Террі, ніякої шкоди я завдавати Діну не збиралася. Просто хочу, щоб він позлився, як злилася я, заставши у своїй кімнаті хвостатого, червоноокого, здоровезного пацюка. Ти тільки мені скажи, чи відлучається він уранці зі спальні?
– У купальню ходить, – трохи подумавши, все ж таки почала співпрацювати покоївка. – У цей час Кевін готує йому одяг і йде за сніданком.
– Саме те, що потрібно! Я прошу тебе зробити в цей час ось що, – і виклала їй план свого лиходійства.